– це поведінка опозиційного лідера, який не здатен працювати в іншому амплуа. Зважте: поведінка не лідера опозиції, а саме опозиційного лідера. Про В.Чорновола як про лідера опозиції говорити не доводиться хоча б тому, що Народний Рух України, хоч і допускався критичних висловів на адресу Президента Л.Кучми, опозиційним до нього все ж не був. Свідченням цього в останні роки – факти вростання представників Руху в апарат виконавчої влади у центрі та на місцях.
Трагедією для В.Чорновола як лідера Руху стала його нездатність розірвати замкнуте коло власної опозиційності. І, за інерцією, він боровся насамперед з проявами внутрішньопартійної опозиції. На останньому З’їзді єдиного НРУ, що відбувся 12 грудня 1998 р., внутрішньопартійна опозиція зазнала поразки.
З’їзд, як відомо, прийняв попередню президентську формулу: “Чорновіл + Удовенко = Президент”, яка мала ще й підтекстовку: “Вибори-99 - не наше весілля”. Формула ця пояснювала прагнення голови НРУ й надалі залишатися головою партії після завершення президентської кампанії. Газета “Сегодня” влучно охарактеризувала цей останній з’їзд перед розколом як “боротьбу за програш”. В.Чорновіл, однак, сподівався втримати лідерство і не очікував на колективного “Брута” у власній організації.
Звернемо увагу на дві стрижневі тези у доповіді В. Чорновола делегатам З’їзду, які розкривали бажання лідера партії й надалі всерйоз займатися саме проблемою партійного будівництва. Іншими словами, розширювати межі свого мікросвіту.
Теза перша: до жовтня 1999 року Народний рух повинен був налічувати 100 тисяч членів, а до наступних парламентських виборів (до 2004 року) – 200-300 тисяч.
Теза про масовізацію партії не нова. Її свого часу намагалися підняти в Українській республіканській партії. Ця теза мала як палких прихильників, так, не меншою мірою, і палких опонентів. Перші наголошували, що масова (понад 100 тис. членів) партія відповідатиме партійно-плюралістичним європейським традиціям (у Західній Європі найпотужніші політичні партії мають до 1 млн. чл.). Противники масовізації вважали непосильним реалізувати цю тезу через велике розмаїття партій в Україні. Процес нарощування партійних лав може мати характер штурмівщини на зразок “ленінських призивів”. Тож масовізація партії мала б іти паралельно з підвищенням ваги політичних структур у суспільстві, їхнього впливу на прийняття політичних рішень.
Теза друга: стратегією НРУ під час президентської виборчої кампанії мало стати гасло “Уперед, на схід!”. Завоювати “дикий” Схід України ставила собі за мету не одна політична партія України. І, назагал, мали в цьому мізерний успіх. Головним чином, через небажання йти на світоглядний компроміс.
Після смерті В.Чорновола у Русі першочерговим питанням є пошук волонтерів, які б словом і ділом, за словами О.Гончара, безмірним чуттям розтопили серце виборця, на заході та на сході. Іншими словами (які свого часу висловив Михайло Горинь), націонал-демократія стоїть перед потребою висушення Збручу на тілі українства. Чи під силу це сьогодні Рухові?
Дух & Тіло: без будь-якого спіритизму
Сьогодні спостерігаємо невміння використати ім’я В.Чорновола, частково вже піддане міфологізації, для об’єднавчого процесу у націонал-демократичному середовищі. Більше того, не вщухають емоції довкола імені В.Чорновола й у Русі, очолюваному Генадієм Удовенком. Образ В.Чорновола став для частини Руху Г.Удовенка “абсолютним духом” (у кращих трактуваннях ідеалістичної філософії). А коли так, то абсолютний дух – в основі бродіння чи суперечок в організації. Саме таким ідеалістичним тлумаченням можна пояснити намір окремих членів назвати партію іменем В.Чорновола.
Рух після смерті В.Чорновола так і не вийшов із кризи, а в окремих випадках можемо констатувати, що криза навіть поглиблюється. Однією з причин називають відсутність в організації лідера, який би харизмою дорівнював покійному В.Чорноволові. Так чи інакше, Рух стоїть перед вибором лідера. За певних обставин, не останнє слово може виявитися за сином В’ячеслава Максимовича – Тарасом.
Головний редактор часопису “Час” Тарас Чорновіл тихо й невимушено, без зайвого галасу, підтримує пам’ять про батька на шпальтах газети. Його називають серед тих, хто міг би прийти на зміну Г.Удовенкові в Русі.
Т.Чорновіл досі тримався, як кажуть, у резерві. Тож, ймовірно, саме зараз на повен голос варто озвучити свою позицію щодо нового полемічного запалу в організації, який може ще далі відкинути її на узбіччя реального політичного процесу. Крім цього, Тарасові Чорноволу на часі висунути власну програму руху партії Рух. Себто до певної міри повторити торований батьківський шлях і, задля збереження духу й матерії, заговорити про власне лідерство. Байдуже, що натякатимуть на династичний синдром. Звичайно, лунатимуть репліки, що син не завжди йде прокладеним шляхом батька. А у випадку Тараса Чорновола – ще й грайливо шукатимуть фройдівського “едіпового комплексу”. Тарас Чорновіл мав би спростувати ці й інші думки і зміцнити переконання тих, хто бачить у ньому лідерські здібності. Поза тим, незалежно від успіху в легалізації свого лідерства, за ним завжди залишатиметься право на останнє слово в боротьбі за чистоту образу батька.
Використана література:
1. Андрій СТАХІВ. В"ячеслав Чорновіл: "Дух, що тіло рве до бою"// Поступ,2003.