Відомо, що 1925 р. створилася Комісія історії Західної України, метою якої було зближення західноукраїнської вченої еліти з київськими вченими, координування та поєднання зусиль на науковому дослідницькому полі. Так, 1926—1927 pp. в інститутах ВУАН з різних нагод виступали з доповідями, повідомленнями та рефератами К. Студинський, І. Свєнціцький, В. Сімович.

Сьомого жовтня 1927 р. у Києві з нагоди 100-річчя виходу у світ першої збірки українських пісень Михайла Максимовича (1827) відбулося урочисте спільне засідання історичної секції ВУАН із академічною Комісією історії Західної України, на якому виступили західноукраїнські вчені К. Студинський, Ф. Колесса, О. Макарушка та М. Кордуба. Як свідчать історики, це засідання стало маніфестацією культурної єдності всіх українських земель. М. Гру-шевський казав тоді, відкриваючи засідання: «Непереможні обставини українського життя... різко відріжнили сі дві частини української землі: Україну східно-полудневу, євразійську, екстензивну, ... і Україну Західню, західнє-європейську, ... віками вишколену в витривалій... боротьбі, вічно напружену в міцній рішучості ніколи не податись і не упустити з-під своїх ніг ні п'яді батьківщини. Наш старий Києв... був і буде великим історичним вузлом, де сходяться і рівноважаться впливи сил двох частин, пунктом, де координуються удари обох українських крил в могутнім національнім леті. В залежності від обставин то одно крило працювало сильніше, то друге... В відповідні моменти пересували кадри робітників з одного крила на друге, підносячи енергію національної праці.

... Тепер, коли так недавно ми стояли коло здійснення... державного об'єднання обох частин, але акт сполучення Західної Української Республіки з Народньою Українською Республікою, проголошений тут в Києві 3 січня 1919 року, лишився нездійсненним, — ми в сподіванню нової сприятливої хвилі повинні з подвоєними силами працювати над культурним і економічним єднаннєм обох земель, а наша спільна наукова праця мусить бути дороговказом туди — в кращу будучність Єдиної Об'єднаної України» (Україна.— 1928.— Кн. 2 (27).- С. 4).

У березні 1928 р. історик М. Кордуба прибув зі Львова до Києва, де брав участь у жалобному засіданні Історичної секції ВУАН з нагоди 20-річчя від дня смерті Володимира Антоновича. Згодом він опублікував подорожні нотатки, у яких змалював суспільно-політичні процеси, що відбувалися у тодішній радянській Україні. М Кордуба, що побував у Києві 1918 та 1928 pp., мав можливість зіставляти, порівнювати побачене. «Київ на чужинця, котрий орієнтується по зверхньому виглядові, тепер мусить робити вражіння суто українського міста. Написи на урядових будинках, таблиці з новими назвами вулиць, написи на трамваях, крамничні вивіски, вивіски лікарств, техніків...з правила українські, лише де-не-де попри український находиться ще й російський текст... Мова розговірна на вулицях, в трамваях, кінах, театрах, урядах по-давньому російська... Та й годі було чого іншого сподіватися!.. Що протягом 250-ти літ обрусіло, не дасться через одну ніч відмосковити та українізувати». Далі ж М. Кордуба фіксує серйозні вади політико-економічного характеру. «Загально нарікають на брак мешкань, упадок промислу і дорожнечу. Інтелігенція, що живе з умової праці, находиться у великій економічній тісноті... Хоч як воно звучатиме парадоксально, бо саме під політичним оглядом все там пішло в шкереберть, приходиться скон-статувати, що в порівнянні до передвоєнної доби саме політичне положення громадян ще найменше змінилося. Остала ж ця сама поліційна система надзору і несправедливої, дошкульної контролі приватного життя, ця ж сама самоволя уряду і брак захисту перед цею самоволею, ще більша чим за старого режиму нетолеранція до всякої критики або хоч би відмінної думки...» (Кордуба М. Вражіння з поїздки до Київа // Діло.— 1928.— 15 квіт.— С. 8; за такими публікаціями стежили відповідні служби, про що свідчать надіслані вирізки з газет. Див.: ЦДАВОВУУ- Ф- 4.- Оп. 1.- Од. зб. 919а.- Арк. 2 зв.).

Мирон Кордуба, як і М. Грушевський, вів мову про потребу консолідації зусиль та енергії задля загальнонаціональної праці в ім'я єдиної держави України.

З 21 січня 1929 p. M. Кордуба замешкав у Польщі, де на запрошення Варшавського університету читав лекції із східноєвропейської історії. Жив і творив тут аж до 1940 p., доки гітлерівці не закрили університет. Слід наго-лосити, що названі роки — то був надто активний і продуктивний період у життєдіяльності вченого-культуролога та етнополітика: зокрема, був почес-ним членом і заступником голови історичної секції з проблем українсько-польських взаємин, активістом Українського наукового інституту, Угорсь-кого товариства ім. Ш. Петефі, Польського товариства шанувальників історії Варшавського інституту досліджень національних справ, Інституту громадо-знавства у Празі, Товариства українських письменників та журналістів ім. І. Франка у Львові й інших поважних науково-просвітницьких товариств й організацій. У цей період М. Кордуба виїжджав на міжнародні конгреси та конференції, де виступав з поглибленими доповідями у Варшаві (1933), Львові (1937), Цюріху (1938). Доки М. Кордуба, як то мовиться, робив справжню історичну науку поодалік від Києва, над його іменем, як і над багатьма іншими українськими талановитими постатями, там, в радянській Україні, червона сокира комуністичної олжі заносила вістря розправи: почалися масові звинувачення з боку вчених ВУАН, розправи з ними: М. Яворським, О. Баданом, М.