Як твердить професор О. Пріцак, М. Кордуба успішно вивчав європейську та австрійську дипломатичну історію, під керівництвом професора Прібмана, зокрема, український дослідник досконало опрацював архіви Венеціанського посольства, першоджерела в архівних сховищах Львова, Відня, Бухареста, Моск-ви ~ і на цій основі створив цикл фундаментальних розвідок до проблеми Хмельниччини взагалі й конкретних аспектів, у тому числі й зовнішньої політики самого Б. Хмельницького (див. цит. статтю. ~ С. 145). &о таких праць відносимо: «Венеційське посольство до Хмельницького, 1650» (ЗНТШ.~ Т. 78), «Спроба Австрії діяти як медіатор між Хмельницьким і Польщею у 1657 р.» (ЗНТШ.— Т. 84), «Між Замостям та Зборовом» (ЗНТШ.— Т. 133), «Боротьба за польський престол по смерті Володислава IV» (Джерела до історії України-Руси.— Т. 12).

Як історик-дослідник та педагог-професор, зокрема, у Варшавському й Львівському університетах М. Кордуба залишив значний підготовчий, не-рідко добротно опрацьований матеріал до української історії й історіографії, бібліографії. Крім опублікованих фундаментальних праць («La litterature historique ukrainienne en Pologne et dans l'emigrantion ukrainienne» (1929), «La litterature historique sovietique ukrainienne. Compte-rendu 1917-1931» (1938), «Історія Холмщини й Підляшшя» (1914), «The Cambridge history of Poland» (1950.— T. 1), йому належать численні нотатки, записки, більше п'ятдесяти тисяч бібліографічних карток з найсерйозніших галузей української історії (див., напр.: «Доба Людвика XIV: Виклади на українськім університеті у Львові 1922-1923 pp. Ч. І, II, III» (ЛНБ- Відд. рук.- Ф. 61 (Кордуби М.)- Од. зб. 7-Арк. 1—128). Отже, помиляється О. Пріцак, твердячи, що поряд з варшавським варіантом у двох томах затратився і львівський у трьох томах (цит. стаття.— С. 145); «Конференція істориків у Варшаві (1927)» (НБУ.- IP- Ф. 10.- Од. зб. 17542—17543.— Арк. 1—7); тексти промов, чернетки рецензій, листи до установ, організацій та приватних осіб (ЦДІАЛ.— Ф. 309 (НТШ).— Оп. 1.— Спр. 13, 54, 93, 112, 1227, 2274).

Серед рукописної спадщини М. Кордуби — значна частина досі нео-публікованих матеріалів історико-критичного спрямування, зокрема, оглядів наукової продукції, виданої в Україні та поза її межами, рецензій на конкретні надрукування у найпрестижнішій періодиці світу, полемічнінотатки та начерки різних виступів, промов, рефератів, призначених до публічного виголошення. Ось, приміром, оглядаючи укладену збірку «Pisanki w Galicyi» (1894), вчений-етнограф на самому початку зазначає неабияку цінність фактичного матеріалу, зібраного у вісімнадцяти-двадцяти повітах, але все ж наголошує на неповноті та принагідності деяких матеріалів та їх трактування, бачить, що «згадана розвідка може вважатись радше матеріалом до будучої студії, як научною розправою» (ЦДІАЛ.— Ф. 401.— Оп. 1.— Спр. 68.— Арк. 14). Далі оглядач, розуміючи, що укладач збірки не мав підручного матеріалу про «писанки округа Каменецького... а писанки тамтешні можна б зачислити до найкращих...», сам подає теоретико-узагальнюючий матеріал та широко описує регіональну практику писан-карства. Завершує автор свої спостереження 25 запитаннями, поділеними на групи: «а) часть загальна; б) чинність писання; в) час писання; г) піль писання» (Там само.— Арк. 17—18).

Того ж року в п'ятому томі «Варшавських университетських известий» побачила світ праця І. П. Філевича «Угорская Русь и связанньїе с нею вопро-сьі и задачи русской исторической науки», де на тридцяти двох сторінках журнального формату вчений домагався з'ясувати питання, яким чином по-трапила в Угорщину назва «руська», якщо ця територія ніколи не була скла-довою руської держави. М. Кордуба, спираючись на концепції В. Ламансько-го, І. Реслера, Лаврентіївський та Іпатіївський літописи, спростовує твердже-ння автора, який «добачав сліди руські в Моравії, а навіть у Полудневих Чехах» (Там само.— Арк. 13).

24 травня 1895 р. у Відні М. Кордуба рецензує монографічне дослідження Я. Миколаєвича «Опис географічно-статистичний повіта Кам'янецького» (Львів, 1894.— 120 с). Оцінюючи цю працю як таку, що «оперта на поважне число джерел» (Там само,— Арк. 19), М. Кордуба відсилає читачів до значної кількості джерел, дат, назв, опанування яких у певній мірі розширить і поглибить тему.

Рецензуючи у Сушні (10.09.1895) обсяговий том Д. І. Яворницького «История запорожских козаков. Т. 2. С приложением плана Желтоводской битви» (СПб., 1895.— 624 с), історик Кордуба відзначає, що якраз друга частина має неабияку наукову вартість «під взглядом нових відомостей та цінности матеріалу» (Там само.— Арк. 6): «... діяльність Сірка представлена з можливими деталями. На підставі архівного матеріалу подано чимало нових звісток про хід борби Брюховецького о гетьманську булаву та ролю, яку ту відограли запорожці» (Там само). Але Кордуба бачить і похибки вченого, певні історичні неточності, натяжки тощо. Зокрема, у розумінні Кордуби — складний характер, хитрість Брюховецького («... умів прикинутись защитником черни...»), інші оцінки поділу Яворницьким козаків на «запорожських» та «гетьманських», причини, що «озлобили козаків против Москви». Має принципові зауваження Кордуба щодо мети змагань П. Дорошенка. Загалом, високо оцінюючи книгу, рецензент формулює важливі завдання, які на його погляд, має не тільки ставити, а й розв'язувати історик: «... автор ограничаєся самим громадженням фактів, а се далеко не ціла задача... Та й сам спосіб оповідання в формі немов мемуару зовсім сюда непригідний. Другою разячою річию у д. Я(ворницького) єсть єго предилякція до втручання