Поетичний талант Олег успадкував по батькові, хоч шляхом його поетики він свідомо не пішов. Однією з причин – різниця смаків поколінь. Не сприяла цьому і атмосфера Ольжичевого середовища, найчастіше ділового і наукового. Модерна чеська, польська, німецька та інша західна поезія схиляла його більше до поезії раціональної. Лірична поезія була чужою вольовій натурі, яку він у собі виховував. Знайомство з Є. Маланюком, Л. Мосендзом, Ю. Кленом та іншими кращими поетами української діаспори ще більше викликало в нього нехіть до розчуленої лірики, спрямувало його до поезії інтелектуальної і вольової, спроможної виховувати цілісну натуру і сильний характер. Ще більше посилили ці тенденції Ольжичеві археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнному періоді була під владою Польщі. Складну і напружену атмосферу галицького революційного підпілля поет художньо увіковічив у поемі “Городок 1932”.

Перша Ольжичева збірка “Рінь” (1935р.) є аполітичною. Загалом в ній переважають мотиви праісторії людства, античної Греції і Риму, схоплені не тільки ерудицією, але й інтуїцією вченого-археолога і історика. В них для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як розвиток людини, ріст її соціальної суті, її звичаїв, нахилів, ментальності і моралі. Хоч би про що Ольжич не писав, що б не хотів відтворити, у всьому в образах, ситуаціях, мові і т. д. – відчувається знання історії людства, його епох і катаклізмів, виразна перевага історичного мислення. В одному невеличкому вірші він уміє з давноминулого, яке дано “аж правнукам узріти” перескочити до сучасності. У вірші “Пройшли культурні фенікійські дні” оживає доба залізного Риму, але й тут невмолимий час згризає “граніти легендарної епохи”.

Зі сторінок всесвітньої історії людства Ольжич вибирає особливо ті, які стверджують зміну епох і володінь, занепад культур і імперій, химерну долю завойовників. Досить виразно цю тему розкрито в невеличкій поемі “Ганнібал в Італії”.

Найсильніше виявив О. Ольжич своє історіософічне мислення у вірші “Був же вік золотий”, де подано стислу характеристику чотирьох основних епох людської історії.

У вірші “Робітня” поет закликає поетів в часи великих катаклізмів бути учасниками подій.

Друга збірка поета “Вежі” (1940р.) метафоричністю своєї назви визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, кличе до героїзму. З цього погляду Ольжича можна назвати революційним романтиком. Поняття героїзму в Ольжича включає сильний духовний заряд, здатний оновити і оздоровити світ покори і рабства. Ціла друга збірка присвячена революційній боротьбі за права і честь рідного народу.

Поема “Городок 1932” написана 1933р., читається як героїчна хроніка. Це реквієм жертвам тогочасного терору. Одночасно – це і вболівання над політичною несвідомістю мас, критична переоцінка діянь, пересторогою для майбутніх поколінь.

Цикл “Незнаному воякові” (1935р.) складає другу частину “Вежі”. Тут розкрита історія галицького революційного підпілля. Як І. Я. Франко в своєму “Мойсеї”, так і Ольжич засуджує в українському житті опортунізм і угодство старшого консервативного покоління, проголошує єдино вірний шлях боротьби. Тридцять дві частини циклу пронизані цим поривом.

Третя Ольжичева збірка “Підзамча” (1946р.) була видана після його трагічної смерті. Цією збіркою Ольжич найбільше схиляється до неокласики. Особливо близькі до неї такі вірші, як “Шякунтала”, “Сонна Венус”, “Голландський образ”, “Диліжанс”, “Мокреція”, “Данило”. В них відчутна гармонія думки і почуття, урівноваженість настрою.

Про поезію Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури. Вона вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва.

Неокласика більшості віршів збірки “Підзамча” випливає теж із кількох місяців родинного щастя поета і вченого. О. Ольжич літом 1943 року одружився з Катериною Білецькою, старшою дочкою професора Леоніда Білецького.

Кілька десятиліть Ольжичевих віршів, які не ввійшли до розглянутих збірок зберігається в рукописах. Заслугою Ольжичевого друга, Олега Лащенка, вийшло 1956р. в Нью-Йорку сумарне видання трьох збірок поета. З’явилися про нього спогади, праці про нього як археолога, поета і громадянина, вийшла бібліографія його праць. Більш повне видання поезії О. Ольжича, доповнене вже позазбірковими віршами і циклами, вийшло в Чикаго 1969р. Його впорядкував поет Т. Курпіта.

Ольжичева художня спадщина кількісно невелика, але дуже значима своїм духовним зарядом, вольовою напруженістю проекції майбутнього його рідної України. Творчість цього поета і вченого характеризується шириною тем і сюжетів, починаючи з праісторичних часів і кінчаючи нашою сучасністю. Феномен Ольжича, як людини, поета і вченого тільки в сукупності, в тісному зв’язку з його трагічною смертю.

О. Ольжич загинув 9VI–1944р. від рук гестапівських катів у фашистському концтаборі Саксенгаузен. Будучи організаційно пов’язаним із протифашистським підпіллям, він, як український патріот і вчений, що свого часу викладав слов’янську археологію в Америці, був під зірким оком гестапо. Зі спогадів очевидця – теж політв’язня – можна узнати, що звістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в’язнях. Британці, французи, поляки та інші висловлювали своє співчуття і схвилювання.

Непохитну вірність ідеї, що нею горів О. Ольжич усе своє молодече життя, засвідчив він своєю героїчною смертю. Кожна чесна людина низько хилить голову над жертвою, що її приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини. Про смерть таких борців, як Олег Ольжич, сказав болгарський поет Христо Ботєв: “Хто за волю життя віддав – той не вмирає!”