Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ ст., потім — литовсько-польський XIV—XVI ст. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона ви-росла зі свого кореня, і відносини її з Київською можна б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської дер-жави з її галльськими провінціями. Але це не може розгля-датися як спадкоємність двох періодів у політичному і куль-турному житті Франції. Грушевський вважав, що московські князі пересадили у великоросійські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на цій підставі ще не можна включати Київську державу в історію великоросійської народності. Ет-нографічна й історична близькість української народності до великоросійської не повинна служити причиною їх пере-мішувань. Такий підхід дає можливість послідовно представляти історію великоросійської, україно-руської і білоруської народностей, а не заступати історію східного слов'янства істо-рією великоруського народу, не ігнорувати історію білорусь-кої та українсько-руської народностей або заступати її «по-вириваними з них і попришиваними до історії великорусько-го народу клаптиками». Грушевський наполягав на тому, щоб усунути еклектичний характер «руської історії», зшивання докупи епізодів з історії різних народностей, консеквентно перевести історію східнослов'янських на-родностей і поставити історію державного життя на відповід-не місце з іншими історичними факторами (культурними, економічними тощо), представляти історію кожної народності в «її генетичному приємстві від початків аж до нині».

Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, співробітники цього закладу про-водили лекційну, пропагандистську і наукову діяльність. Були видані соціологічні праці М. Грушевського, а також моно-графії В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українсько-го соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвя-чених різним аспектам минулого та сучасного життя Украї-ни. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси з суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя або гене-тична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави роз-витку мистецтва (Д. Антонович); історія української рево-люції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); дер-жава і державне право (М. Шраг) та ін.

Висновок.

Михайло Грушевський — блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії.  

Михайло Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу.

М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії.

М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бессарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.

Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою».    

Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обґрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна. Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що ґрунтовність «Історії України-Руси» Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії, а не політиканства. 

Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування читачеві про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних історичних свідченнях.   

Становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського.