землі, яка для нього стає фатумом, поглинає всі його думки і почуття. Центральним образом повісті є Івоніка Федорчук, якого письменниця наділяє рисами типового буковинського селянина – працелюбного, чесного, дбайливого. Така і його дружина. Всю свою силу вони віддавали землі. “Вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом. Кожда грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко”(5,С.15), - говорить з тугою і болем Івоніка про важку працю на чорній землі. Турботою про землю, про те, щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі його думки. І сина Михайла Івоніка прагне одружити з Парасинкою не лише тому, що вона дівчина добра, роботяща, але й тому, що їхні ниви поряд – граничать між собою, становлять одну рівнину, їх сила однакова” (5,С.20) – і, отже, після одруження Михайла й Парасинки об’єднаються. Та цим мріям не судилось здійснитися.
Все найкраще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло – його надія і гордість. Цей образ письменниця розкриває у багатьох аспектах, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною – цією душевно тонкою натурою, на долю якої випали тяжкі переживання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Михайла манить до себе кохана Анна, батьківська земля, яка чекає на його сильні руки. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі – одна із найзворушливіших у повісті.
Молодший син Сава і Гахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальовані темними фарбами. Саву в його лихих вчинках до певної міри ще стримували батьки, від яких він сподівався отримати належну йому частку землі й одружитися з Гахірою. Але батьки були проти цього шлюбу, бо Гахіра не мала землі, була злодійкою. Крім того, вона ще й була йому двоюрідною сестрою. Підвладний лиш своїм почуттям, Сава вирішує таки одружитись з Гахірою. Та вона вимагає від нього, щоб той отримав від батьків свою частку землі. А батько за непослух погрожував усю землю віддати Михайлові – він з дитинства працював на ній, не шкодуючи рук. Так старший брат став на заваді молодшому. Усе це зрештою призвело до трагічної загибелі Михайла. Його смерть сколихнула село, вона в саме серце вразила старих батьків, зламала молоде життя Анни, вивела з душевної рівноваги Саву, який, хоч і одружився з Гахірою, не знайшов з нею щастя.
Родинна трагедія змушує замислюватись над причинами того, що сталося. Івоніка майже відразу запідозрює Саву в убивстві, але не виявляє цього, бо боїться втратити останнього сина. На кладовищі батько, звертаючись до мертвого Михайла, в розпачі говорить: “Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень ти був на ній, дурень...” (5,С.250). Івоніка почав втрачати віру в те, що він є господарем землі, відчув її владу над собою, зрозумів, що він є її рабом.
Анна, важко переживши трагедію першого кохання, одружується з іншим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. З нього будуть люди, як покине землю, як здобуде освіту, гадають обоє. В цьому їх підтримав Івоніка. Він навіть відписав малому частину своєї землі. Всі вони сподіваються, що молоде покоління зрозуміє, в чому причина трагічної долі селянства.
Прикінцеві мажорні акорди повісті оптимістично настроюють читача, вселяють впевненість в тому, що молоде покоління знайде шляхи до щастя.
Успіх повісті забезпечили не лише актуальність теми та глибина ідейного змісту, а й високий рівень художньої майстерності. З приводу цього Михайло Коцюбинський у листі до письменниці від 12.10.1902 року писав: “Я звичайно багато читаю, але признаюся, що давно читав щось таке гарне, таке захоплююче, як “Земля”. Я просто зачарований вашою повістю, - все, і природа, і люди, і психологія їх, - все це робить таке сильне враження, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що од серця дякуючи за пережиті емоції, я радів за нашу літературу.” (7,С.227-228)
Ольга Кобилянська розпочала писати другу частину повісті “Земля”, але цей намір не був реалізований. З кількох написаних фрагментів видно, що письменниця хотіла показати поневіряння й тяжкі переживання Сави, його жорстоке ставлення до Гахіри та дітей. Письменниця підкреслює: за допомогою злочину не можна досягти щастя. Того, хто вчинив злочин, чекає лише кара.
На думку Івана Франка, висловлену 1905 року в листі до відомого хорватського славіста Ватрослава Ягича, цей найвидатніший твір письменниці, “крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього великого лихоліття. (8,С.101-102)
Трикутник кохання
Хіба багато треба їй для щастя?
Невже багато просить у небес?!
Немає долі синьоока Настя.
Життя нема, немилий світ увесь!..
Вона кохає, вірить і страждає,
Та знає, що прийде цьому кінець.
Вона лиш прагне, одного жадає:
Піти разом із милим під вінець.
Та мрії всі розвіялись у Настки,
Бо правду взнала, хоч яку гірку.
Вона не ждала од недолі пастки.
За що покарано її ще молоду?
Хіба не має права так кохати?
Хіба вона не є така, як всі?
Чому повинна Настка так страждати,
Хіба Грицько – єдиний на землі?
Та що зробити? Серцю не прикажеш!
Та той Грицько Тетяну покохав...
Про це кохання й слова ти не скажеш
Й