Над цією повістю Ольга Кобилянська працювала кілька років, і твір мав не одну редакцію. Перший варіант написано було німецькою мовою, а в 1891 році – новий український варіант уже надіслано до львівського журналу “Народ”, редактором якого був Іван Франко. З рукописом повісті була ознайомлена Леся Українка. Уже з Відня вона листом висловила свої міркування, які й визначили долю повісті. Чимало зауважень Лесі Українки свідчили про “потребу авторського доопрацювання тексту” (4,С.30). Очевидно, Ольга Кобилянська врахувала ці доброзичливі зауваження, бо вже в третьому, остаточному варіанті, який було подано Маковеєві в 1895 році, було далеко менше прорахунків.

Сама назва символічно розкриває задум твору. Наталка Оверкович – дівчина-сирота, людина непривілейованого стану – в щоденній боротьбі за право на людське щастя перемагає, вона стає володаркою (царівною), а не рабою своєї долі. Досягає вона цього шляхом довгих шукань суті справжнього щастя і знаходить його: це – служіння народові, суспільству. Крок за кроком веде письменниця свою героїню нелегким шляхом розчарувань і втрат, злиднів і безправ’я, крізь зневагу і погорду з боку панського оточення. Чим більше ламає доля дівчину, тим більше окреслюється її індивідуальність, тим непереборнішим стає її прагнення вирватися з того середовища і вийти на світлий простір ідеалів соціального рівноправ’я. Якийсь час її шукання полегшились тим, що поділяла їх з своїм другом-коханим Оредином. Та він виявився духовно чужим для неї. З запального юнака, інтелектуала, що виявляв симпатії до соціалістичних ідей, формується чоловік, не здатний пронести в душі не лише світла ідей, але й іскри кохання.

Другим ударом для Наталки була втрата сподівань на здійснення задумів у царині літературної праці. Лишалося єдине – самоосвіта, шукання відповіді на нерозв’язані проблеми через книги. Читання стає органічною потребою: “І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровільно кинути в пітьму. Не дамся, пізнавши раз світло правди, затоптати грубій, тупій, бездушній силі”. (5,С..300)

Дівчина прагне бути сильною, могутньою і вже навіть вловлює в собі проблиск сили, але й відчуває, як її ламає інша сила. І ця сила виявляла себе на кожному кроці. Так Наталка перебувала в постійному конфлікті з родиною дядька Івановича, гімназійного професора, в якій опинилася після смерті батьків. І дядько, й тітка намагаються зламати духовно й морально племінницю, зокрема, просватуючи її за старого багатого професора Лордена. Відмовившись від нелюбого заміжжя дівчина змушена шукати заробітку на шматок хліба. Так вона стає компаньйонкою зовні немов добродійної, а насправді панськи зверхньої пані Марко.

Назріває новий нерозв’язний конфлікт. Коханий Василь Орядин, її однодумець в шуканні шляхів життя і боротьби, відїхавши на навчання за кордон, стає цинічним пристосуванцем, кар’єристом. Становище компаньйонки в домі багатої пані Марко не заліковує глибоких травм у молодій душі – це лише тимчасовий притулок і наймитський шматок хліба. Та навіть і тут Наталка відчуває зневагу і соціальну зверхність. Вона згодна стерпіти все це заради такого важливого для неї: вона має змогу тут багато читати, думати. Отже, має можливість реалізувати давню заповітну мрію, збагатитися знаннями, пізнати все краще з духовного надбання людства, щоб потім віддати його служінню своєму народові.

Наталка Оверкович з повісті “Царівна” дійсно стала царівною своєї долі. Вражає її внутрішній світ, що розкривається через роздуми героїні, її світлі мрії. Кривда й упереджене ставлення не в змозі зламати духовну міць Наталки, бо в ній переплелись рішучість з терплячістю, сила розуму з ніжністю серця. І нехай Наталка ще не бачить виразно свого місця на громадській дорозі, але вона прагне знайти собі справу, корисну для неї і для народу. “Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня...”. “Полудне” – так вона назвала своє особисте щастя, що настало в житті дівчини, - воно настане і для нашого народу, правда ж?” (5,С.300) – неначе до всіх звертається Царівна. І ми не можемо не підтримати Наталку, бо разом із нею віримо в це.

Висновки

Ольга Юліанівна Кобилянська увійшла в літературу як видатний митець, майстер художнього слова. Вона збагатила літературну скарбницю України творами, в яких відбилося життя буковинського селянства та інтелігенції. Всі вони перейняті палкою любовю до рідного народу, бажанням бачити його вільним, щасливим, возз’єднаним.

Художня спадщина Ольги Кобилянської належить не тільки українському народові – вона входить до світової скарбниці художнього слова. В її творчості відкривається нам нова, ідеальна сфера, вигляд на нову країну, де людський дух знаходить собі захист перед бурхливими хвилями життя.

Однак найбільший акцент у своїй творчості робить Ольга Кобилянська на жіночій постаті. Її цікавить загадка жіночої душі, психологія настроїв, почуттів. Вона створила образ жінки, яку бачила, і якою була сама і дуже їй хотілося, щоб інші бачили жінку саме такою, бо у ній зовнішня краса поєднується з духовним благородством.

Ольга Кобилянська показує жінку, насамперед, як особистість, постійно наголошуючи на тому, що вона – людина у високому розумінні цього слова, з усіма властивими їй сильними та слабкими якостями.

В роботі ми намагалися показати Ольгу Кобилянську як тонкого знавця людської душі. Адже вона створила образи, в яких втілила кращі риси своїх сучасниць 80-90-х років ХІХ