Микола Хвильовий (1893-1933)

"Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється, і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканий, і суворий, а часом ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник".

В. Коряк

Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Він був організатором і головним ідейним речником українського відродження, був лідером цілого літературного покоління.

Народився Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище М.Г. Фітільов) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області), в родині вчителів. Мав брата Олександра та трьох сестер. 1904 року батьки розлучилися і Микола залишився з матір'ю - Єлизаветою Тарасенко - донькою Івана Тарасенка, бухгалтера маєтків Кенінга - власника великих копалень.

Микола закінчив початкову школу в селі Калантаєві, продовжив навчання в Богодухівській гімназії, екстерном склав екзамени й отримав гімназійний диплом. Працював на різних посадах по селах. Босякував.

З 1916 року Хвильовий - на фронтах Першої світової. Війна зробила з нього більшовика. На чолі повстанського загону, який він організовує наприкінці 1918 року, Хвильовий воює з гетьманцями, петлюрівцями, дроздовцями. 1919 року вступає до комуністичної партії. З 1921 року працює слюсарем на заводі в Харкові й пише вірші. В колі його друзів цього періоду Володимир Сосюра та Майк Йогансен. Друкується в газетах і журналах першої столиці, в альманахах "Штабель", "На сполох".

Самобутній голос автора поетичних збірок "Молодість" і "Досвітні симфонії" не губиться в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та Хвильового вабить проза і до поезії в подальшому він звертається лише епізодично.

У 1923 р. вийшла його прозова збірка "Сині етюди". Найавторитетніші критики того часу зустріли її захоплено, вважаючи, що вона - значне й цілком новаторське явище в українській літературі. Дорошкевич пише, що "Сині етюди" "придбала авторові славу першорядного письменника". Професор В.Петров говорить, що "Сині етюди" - це фактично початок нової української прози".

Наступна книга новел Хвильового "Осінь" (Харків, "Червоний шлях", 1924 р.) закріпила "школу Хвильового" і стиль, названий письменником "романтикою вітаїзму". Цю книгу можна вважати вершиною творчості Хвильового. Вона зміцнила авторитет письменника і разом із "Синіми етюдами" в російських перекладах розійшлась по Україні й закордонню.

Ця книга викликала різко негативну реакцію Москви. За командою з російського центру місцеві ревнителі режиму виступили з різкими нападками на письменника. Мовляв, маскуючи свої справжні погляди під лояльність до комуністичних ідей такими оповіданнями як "Я (Романтика)" Хвильовий завдає непоправної шкоди ленінізму, поширює ідеї Ломброзо про революціонерів як дегенератів та ідеї Ле Бона про дегенеративність характеру масових рухів. Після цієї атаки письменникові вже не вдавалося друкувати своїх творів у повному обсязі. Його романи "Вальдшнепи" та "Іроїда" були конфісковані вже після публікації перших частин. 1925-26 рр. Хвильовий різко виступив проти цих нападок, і це зробило його постать ще більш відомим і підняло його моральний авторитет.

Перша відповідь була організаційною: у грудні 1925 - січні 1926 року було створено "Вільну Академію Пролетарської літератури" (ВАПЛІТЕ). Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. ВАПЛІТЕ цілком відкидала "масовізм" "пролетарських організацій". Лідером організації був Хвильовий. Президентами - М. Яловий (Ю. Шпал, пізніше М. Куліш), секретарем - А. Любченко.

Друга відповідь була ідейною. Він публікує окремими книжками чотири серії памфлетів (щоправда, четверта - "Україна чи Малоросія?" - не була допущена до друку). Проте перші - "Камо Грядеши" (Харків "Книгоспілка", 1925), "Думки проти течії" (Харків, ДВУ, 1926), "Апологети писаризму", "До потреби культурної революції" (Культура і побут, 1926, ч.ч. 9-13) - таки вдалося опублікувати. У цих есеях Хвильовий піднімає багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:

1) Кінець малоросійському епігонству і провінційності, українське мистецтво прилучається до світового, і, в першу чергу, до західноєвропейського мистецтва;

2) Кінець російської гегемонії на Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? - Самостійна. Ну так і Україна самостійна;

3) Українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує нове велике культурне коло, що йому Хвильовий дав умовну назву "азіатський ренесанс".

Памфлети Хвильового висловили загальний настрій нації: першим підтримав Хвильового лідер групи неокласиків Микола Зеров. Приєдналась до головних тез Хвильового й Українська Академія Наук: на влаштованому нею диспуті з приводу появи "Камо Грядеши" чільний співробітник Академії Михайло Могилянський висловив загальний настрій, сказавши: "Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря".

Вплив цих статей вийшов далеко за межі гуманітарно-культурної сфери. Так, Михайло Волобуєв, наслідуючи Хвильового, за допомогою статистичних даних показав, що комуністична Москва продовжує на Україні стару царсько-російську колоніально-експлуататорську політику, і на підставі цього обґрунтував потребу окремого розвитку української економіки.

Член ЦК КП(б)У Олександр Шумський також став на оборону Хвильового від нападок ЦК,