Васильченко Степан Васильович

Перейти до: ,

Степамн Васимльович Васимльченко (27 грудня 1878 ( ), м. , тепер — , ) — український і педагог. Справжнє прізвище — Панасенко.

Зміст

[] Біографія

Народився в сім'ї безземельного селянина-шевця. Навчався 1888–1893 в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив ). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в с. Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до . Учителював на та .

У часи вчителювання (1898–1904) вів щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».

вступив до Глухівського учительського інституту, покидає інститут. Виїхав на , учителював у с. Щербинівка (нині м. ).

заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у тюрмі. хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати.

Повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910–1914 – завідувач відділу театральної хроніки газети «Рада».

Під час мобілізовано до армії, був (до ) командиром саперної роти на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (), «Оповідання» ().

жив у , де на замовлення написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Тут написав також сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася».

подорожував із хоровою капелою «Думка» по містах і селах Лівобережної України.

працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, — — вчителем школи імені .

[] Творчість

Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905, «неспокійна», за його висловом, праця «неблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії , світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.

У літературний процес Васильченко включився вже зрілим митцем із власним поетичним голосом Саме тоді з'явилися друком його оригінальні твори — «Мужицька арихметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін., пройняті любов'ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу справедливості. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.

Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (1898—1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань.

Дебютував письменник оповіданням «Не устоял» (надруковано 1903). Згодом він значно доопрацював його й опублікував українською мовою під назвою «Антін Вова» (1910; в наступних виданнях — «Вова»).

У 1910—1912 Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку», «Божественна Галя», «Над Россю», «Гріх» та ін.). Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати поетичний духовний світ дитини.

Хвилюють читача і психологічні етюди письменника «Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка особливо виразно виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — «Циганка».

Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів («На хуторі», «У панів», «На розкоші» та ін.).

Настрої збудженого революційними подіями села відбив Васильченко у новелі «Мужицька арихметика», що належить до найвищих здобутків письменника-реаліста. Жорстоку правду життя селянської бідноти розкриває Васильченко у новелі «На чужину». У новелі «Осінній ескіз» («Із осінніх спогадів. Ескіз», 1912) Васильченко ставить питання про шлях сільської молоді в революцію.

Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від , в якій письменник брав участь з аж до . В «Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. Васильченко зображує жахи війни, сумні будні людей у сірих солдатських шинелях.

Цікавою сторінкою спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі до його прози (наприклад, п'єса-жарт «На перші гулі»).

Після Васильченко включається в процес творення нової культури. В оповіданнях, присвячених сучасності («Приблуда», «Червоний вечір», «Авіаційний гурток», «Олов'яний перстень» та ін.), письменник показує зародження почуття колективізму в психології юних громадян, поетизує романтику праці як творчості.

Багато працює Васильченко у радянський час і над творами з минулого життя минулого («Петруня», «Талант», «Віконце», «Осінні новели» та ін.). Показовим у цьому плані є цикл «Осінні новели» (присвячений подіям 1905 року), який Васильченко писав, починаючи з , майже 10 років. Одна з художньо найдовершеніших новел циклу — «Мати» («Чайка»).

У радянський час Васильченко розширив тематичний і жанровий діапазони, про це свідчать, крім написаних у 1920-ті роки драматичних творів («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл «Крилаті слова», переклади творів російських письменників (, , , ) тощо.

На особливу увагу заслуговує задум Васильченка створити велику біографічну повість про . З п'яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — «В бур'янах» (вийшла посмертно — ).

[] Увічнення пам'яті

Пам'ятна марка, випущена до 50-х роковин Степана