У фіналі “Intermezzo” – провіщення й передчування блискавок та грому, які народяться з горя й гніву. Багатозначні натяки у “Контрастах” – з того ж ряду. Коли розвиток сюжету сягає кульмінації і контраст голодних заробітчан та ситої панської компанії сягає межі, – лунає грім, починається степова буря. Ця буря стає, по суті, учасником драматичного дійства, провіщенням інших, викликаних соціальними контрастами потрясінь…

Що ж, кожна доба має свої символічні “коди”…

Психологія натовпу (“Салдатики!”, “Студент”).

В оповіданні “Голота”, писала Леся Українка, Винниченко “аналізував натовп, розклав його на особистості і, таким чином, поглибив і загострив його психологію". Як ключові в цій цитаті варто виділити слова про психологію натовпу. Лесю зацікавили в “Голоті” передусім прикмети неоромантизму. Якщо старі романтики показували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору, то неоромантиків з їхнім гаслом “визволення особистості” людський гурт цікавить як сума індивідуальностей. Адже, кажучи словами Лесі Українки, “кожна особистість – суверенна”. Ось і в “Голоті” В. Винниченка: дванадцять персонажів – і жоден з них не є другорядним. Історія кожного з героїв оповідання однаково важлива для розвитку сюжету. Це, між іншим, нагадує той принцип чеховської драматургії, про який писав режисер МХАТу В. Немирович-Данченко: “Приховані драми й трагедії в кожній постаті п’єси” (лист В. Немировича-Данченка до А. Чехова від 24 квітня 1898 р.).

І все ж серед ранньої прози В. Винниченка є твори, які зовсім не вписуються у сформульований Лесею Українкою новоромантичний принцип. Навіть навпаки: маса у Винниченка далеко не завжди постає як сума індивідуальностей; не зрідка бачимо її як “колективну душу”, цілісний організм із притаманними йому законами. Суспільна смута початку століття з її соціальними катаклізмами вивела маси людські на вулиці й площі. Таким чином, маса, натовп потрапили і в центр уваги літератури.

Класичною в українській прозі є та анатомія натовпу, яку здійснив М. Коцюбинський у повісті “Fata morgana”, – згадаймо сцени погрому панського маєтку і гуральні в другій її частині. Влітку 1908 р., відпочиваючи в Кононівці, М. Коцюбинський висловив у листі до В. Винниченка думку про його оповідання “Матвій Безодня” – цікаво, що серед побажань молодому письменнику було й таке: уважніше придивіться до психології натовпу.

Сам коцюбинський, вірогідно, був непогано знайомий з працями французького соціолога й психолога Густава Лебона, в яких досліджується саме масова психологія. У 1907 р. в Росії було, зокрема, видано його “Психологію соціалізму”, на якій, як зауважував згодом З. Фрейд, позначилося студіювання характеру, поведінки маси часів Великої французької революції. Винниченко радянську пору висновки Г. Лебона не популяризовалися, оскільки їх автор був переконаним противником революції і соціалізму, вважаючи революційні бунти “царством натовпу”, а соціалізм із його культом колективу – сходинкою вниз.

У масі, вважав Г. Лебон, стираються індивідуальні відмінності людей; ставши часткою натовпу, людина мовби потрапляє під гіпнотичний вплив, стаючи “як усі”. Маса – імпульсивна, легкозбуджувана, мінлива, не здатна до постійності прагнень і волі. Анонімність людини, загубленої серед великої кількості собі подібних, породжує пригасання почуття відповідальності й голосу совісті. Поведінка маси – афектована; у людини натовпу з’являється відчуття нездоланої сили; інстинкти (“первісні стосунки”, – каже Г. Лебон) оголюються, домінувати починають прості почуття, гору бере позасвідоме, ірраціональне…

Це тільки деякі із закономірностей масової психології, відзначені Г. Лебоном. Пізніше З. Фрейд доповнюватиме уявленя про цей психологічний феномен. Зокрема, на його думку, французький вчений мав справу переважно з “недовговічними” масами, які виникають у часи революційних бур, тим часом як існують маси й іншого типу. Можливі, за З. Фрейдом, і вищі вияви “масової душі”: виняткова безкорисливість і відданість великої сукупності людей, масовий ентузіазм, героїзм тощо. Зрештою, для з’ясування природи й особливостей масової психології З. Фрейд спробував застосувати поняття лібідо (воно, як відомо, охоплює ті первісні спонуки, які пов’язані з любовними прагненнями й відчуттями)). Мовляв, хіба е ерос об’єднує все у світі?

Спостереженя психологів перегукуються з тими даними, що їх містить художня література. Якщо навіть М. Коцюбинський і не читав Г. Лебона – суть справи від того не змінюється: зображеий ним натовп (у “Fata morgana”) поводиться “ідеально” з погляду закономірностей, сформульованих Г. Лебоном. Сама реальність, практика людського життя зумовлюють цю ідентичність. Причому, для характеристики української літератури початку століття висновки Г. Лебона мають особливу вагу саме тому, що він досліджував революційно збуджену масу (доповнення З. Фрейда про високі вияви “масової душі” більше накладаються на практику “соціалістичного будівництва” в 30-ті роки).

Одним із питань, які стоять перед дослідником масової психології, є питання про взаємини вождя і натовпу. Якщо колектив піддається “гіпнотичному” навіюванню, резонно запитував З. Фрейд – то хто той “гіпнотизер”, який навіює? Відповідь очевидна: вождь, ватажок, лідер.

Оповіданя В. Винниченка “Салдатики!” (1903 р.) цікаве саме з погляду розкритя психології лідерства, взаємини особистості й маси. “Малюнок із селянських розрухів” – такий підзаголовок дав йому автор, маючи а увазі, що матеріалом для цього послужили епізои