З ім'ям Ярослава Володимировича пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури й наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу. що перекладали з грецької на слов'янську мову. І написали вони багато книжок... Цей же (Ярослав. — Авт.) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжне».

Як встановлено наукою, більшість тих, перекладених з грецької та інших іноземних мов, книжок були церковними, богослужебними. Поряд з ними поширювались на Русі вчені трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були створені як у Києві, так і в інших містах Русі: Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Не дивно тому, що саме за Ярослава й, певно, за його ініціативою в Києві в 1037—1039 рр. було створено перший літописний звід. Вчені називають його найдавнішим. Так розпочалася писана історія давньоруського народу.

Найдавніший звід ліг у підвалини наступних літописів — київських і новгородських. Сліди того літопису відшукані академіком О. Шахматовим у Несторовій «Повісті временних літ» та в Новгородському першому літописі старшого й молодшого ізводів. На давньоруських землях тоді виникло багато шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Дехто з істориків припускає, що в Києві, напевне, при монастирях існували й навчальні заклади вищого типу, де студіювали історію, літературу, богослов'я, природничі науки.

Високий злет давньоруської культури й книжності в роки князювання Ярослава оспівується Нестором у таких словах: «Великою буває користь від навчання книжного. Це — річки, що напоюють всесвіт, це — джерела мудрості. Адже у книжках глибина невимірна, ними ми втішаємось у журбі. Якщо сумлінно пошукати в книжках, то знайдеш велику користь для своєї душі». Можливо, саме ці слова, та й уся загалом розповідь літописців про любов Ярослава до вченості та мудрості, дали привід прийдешнім поколінням наректи його Мудрим.

Проспівавши панегірик книжкам і книжковій мудрості, Нестор далі вмістив слова, над якими досі ламає голови не одне покоління вчених і любителів старовини: «Ярослав же цей, як ми сказали, любив книжки й, багато їх переписавши, поклав до церкви святої Софії». Це книгозібрання не дійшло до наших днів. Понині не вщухають карні, на нашу думку, спроби відшукати бібліотеку Ярослава Мудрого в баштах чи мурах Софійського собору. Одні дослідники вважають, що вона загинула під час навали орд Батия на Київ у грудні 1240 р. Тоді сильно постраждав і Софійський собор. Інші гадають, що Ярославові книжки були розділені між кількома церковними та монастирськими бібліотеками. Ми приєднуємося до такої думки. На її користь існує-кілька аргументів. Наприклад, арабський мандрівник Павло Алепський, що побував у Києві влітку 1654 р., занотував: у чудовому зібранні книжок Печерського монастиря йому трапилися написані на пергаміні, яким налічувалося не менше 500 років. Швидше за все, це й були книжки з бібліотеки Ярослава, що після смерті князя перейшли немовби у спадок заснованому ним Печерському монастиреві. Але Печерська бібліотека загинула під час страшної пожежі Києва 1718 р., а з нею — одна з таємниць бібліотеки Ярослава.

Отже, часи князювання Ярослава Мудрого в Києві позначилися посиленням держави, зміцненням кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням сільського господарства й ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої й міжнародної торгівлі. Ці успіхи ознаменувалися підвищенням авторитету Давньоруської держави в середньовічному світі. А це, в свою чергу, позначилося на династичних зв'язках дому Ярослава Володимировича з правлячими династіями Європи. Поріднитися з київським князем бажали численні королівські родини Заходу. Три дочки Ярослава стали королевами! Анна — французькою, Єлизавета — норвезькою, Анастасія — угорською. Сестра самого Ярослава Добронєга була видана за польського князя Казимира, що забезпечило на довгі роки Русі безпеку західного рубежу.

Ярослав Володимирович проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши в повноправні стосунки з головними імперіями середньовіччя: Германією та Візантією. Тоді пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. В 1030—1031 і 1040—1043 рр. держави обмінялися повноважними посольствами. Це знайшло вияв і в матримоніальних справах. Один з синів Ярослава Святослав одружився з дочкою штаденського (саксонського) графа Леопольда і сестрою трірського єпископа Бурхарда Одою. Інший, Ізяслав, — з родичкою імператора Генріха III Гертрудою. Хтось із родини Ярослава (не названий джерелами на ім'я) взяв шлюб з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Провадячи дружню політику щодо могутньої Германської імперії, Ярослав, ймовірно, мав на меті використати цю козирну карту в стосунках з Візантією, що напружилися з початком 40-х рр. XI ст.

1043 р. спалахнула русько-візантійська війна, причину якої історики вбачають у зміні політичного курсу щодо Києва новим імператором Константином IX Мономахом. Невдача морського походу руського війська на Царгород не збентежила Ярослава. Він заходився збирати коаліцію з кількох європейських країн проти Візантії; помітне місце в ній відводилося Германії. А тут ще Константину Мономаху, що потерпів від навали орд печенігів, потрібна була допомога Русі, й він пішов на зближення з нею. Візантія відшкодувала збитки, яких зазнали руські