У середовищі учасників львівської літературної групи «Мо-лода муза», до якої він теж належав, його називали професо-ром, хоч був він ненабагато старшим від Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яцківа — всього на рік. Але цьому поважному професорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був на посаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями на різних курсах. А тут ще несподівано в 1901 р. помер батько, і треба було допомагати матері, що залиши-лася ще з чотирма молодшими братами і сестрами. Для лі-тературної роботи залишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально, залишаючись наодинці з со-бою.

Одна за одною виходять книжки його оповідань «З села» (1898), «Оповідання», «Щаслива година» (1901), «В глу-хім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), -«Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913); літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії ук-раїнської літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка» (1911), пере-клади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905, пе-реклад цей, до речі, високо оцінив І. Франко) та збірки опо-відань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906)...

Цей далеко не повний перелік видань свідчить передусім про широту творчих інтересів письменника та його винят-кову працездатність. Його власні твори починають пере-кладати польською, російською, чеською, німецькою, угор-ською та сербською мовами.

Поступово почало полегшуватися матеріальне становище (Б. Лепкий здав екзамени на професора гімназії і, крім цього, став доцентом «виділових курсів» для вдосконалення квалі-фікації вчителів).

Б. Лепкий — активний учасник громадського життя, висту-пає на вечорах, присвячених видатним діячам культури М. Шашкевичу, Т. Шевченкові, М. Лисенку, І. Франкові.

Та почалася перша світова війна...

Воєнні події застали родину Лепких в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та швидко тут стало небезпечно. В яремчанському готелі залишилися третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які про-пали, бо готель незабаром злетів у повітря.

Спершу через Карпати Б. Лепкий з родиною пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідти через Пешт подався до Відня. Столиця донедавна бундюч-ної Австро-Угорської імперії геть втратила свій колишній шарм, перетворилася на вавілонське стовпотворіння. Звід-ки тільки не було тут людей! От і Лепкий зустрівся неза-баром з приятелями «молодомузівцями» Петром Карманським та Василем Пачовським, а також з Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими дав-німи знайомими. Почали налагоджувати видавничу справу — видавати брошури, календар, народний буквар, збірники пі-сень...

Та восени 1915 р. Лепкого мобілізовують. Відомого немо-лодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір серед військовополонених.

Незабаром Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії. Деякий час був у містечку Раштадті, а потім у 1916 р. перебрався до Вецлара.

Тут був розташований табір, де було розміщено десять тисяч військовополонених українців.

Праця в таборі була нелегкою. Хоч німецьке населення ставилося до полонених доволі прихильно, вчорашні сол-дати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створен-ня ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами.

В 1917 р. поет навідує рідні краї. Через Відень і Львів добирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди розруха, руїни, злидні, всюди людське горе. "Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920 р.) пере-бирається до Берліна, де займається літературною працею, стає співробітником видавництва «Українське слово», видає цілу бібліотеку творів української класики та сучасної лі-тератури.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім у великій поемі «Бу-ря» (на жаль, залишилися тільки фрагменти), циклах «Іntermzzо», оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та інші.

У 1925 р. Лепкий повертається до Кракова (при сприянні давнього "приятеля, відомого письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського університету. Зно-ву розгортається творча праця та видавнича діяльність. Та коли настає літо, тягне його в рідні краї. У 30-ті роки письменник щороку приїздить у с. Черче недалеко від м. Рогатина, де можна було не тільки відпочити, а й підлікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933 р. сільська громада Черчого збудувала для нього будинок (який назвали «Богданівкою»), де він мав можливість жити й працювати.

Навколо письменника гуртувалася молодь, проводилися літературні вечори, на яких звучали поезії Т. Шевченка, І. Франка, самого Б. Лепкого, лунали пісні. Польська окупа-ційна влада проводила каральні акції проти культурних за-ходів українського населення, які не оминули й Черчого. Як згадують мешканці села, не раз сюди «налітали поліцаї» і розганяли учасників вечора. «Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент. Письменник заявив свій про-тест представникові влади проти брутального ставлення до сільської дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць відпровадили додому, про його поведінку дізналося увіверситетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприєм-ності».

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною стано-вище письменника стало особливо важким: він втратив по-саду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941 р., похований у Кракові на Раковецькому цвин-тарі. В 1972 р. на його могилі було встановлено барельєф, а його ім'ям названо одну з вулиць міста.

Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може.