Воєнні події застали родину в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та невдовзі жити стало тут небезпечно: австрійці вишукували «шпигунів» і вішали; російські військові власті, які незабаром прийшли в сусідні села, шукали «мазепинців» і вивозили на схід. Б. Лепкий з родиною поспішно виїхав. В яремчанському готелі лишилися третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які загинули, бо готель незабаром злетів у повітря. Спершу через Карпати пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідси через Пешт — до Відня. Столиця донедавна бундючної Австро-Угорської імперії геть втратила свій колишній , перетворилася на вавілонське стовпотворіння. Звідки тільки не було тут людей. От і Лепкий зустрівся незабаром з приятелями-молодомузівцями П. Карманським та В. Пачовським, а також з Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими давніми знайомими. Почали разом налагоджувати видавничу справу — видавати брошури, календар, народний буквар, збірники пісень…

Та восени 1915 р. Лепкого мобілізовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір для військовополонених. Незабаром Б. Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії. Деякий час він перебував у містечку Раштатті, а потім, у 1916 р., перебрався до Вецлара. Старовинне містечко Вецлар над річкою Ляном, здається, овіяне романтикою. Тут колись жив великий німецький поет Й. В. Гете, все дихало пам'яттю про нього. Та романтичні легенди і спогади різко контрастували з суворою дійсністю: тут був розташований табір з десятьма тисячами військовополонених українців. Праця в таборі була нелегка. Хоч німецьке населення ставилося до полонених досить прихильно, вчорашні солдати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створення ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами. Якось під час вистави «На перші гулі» за п'єсою С. Васильченка раптово погасло світло і ледь не зчинилася кривава бійка. Та поступово лід почав танути. Під впливом таких вихователів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Паращук (відомий скульптор), становище змінилося: серед полонених колишньої царської армії, які вважали себе солдатами «его величества» і на будь-яку участь у культурно-освітніх заходах дивилися як на зраду батьківщині, виявилося багато обдарованих різьбярів, декламаторів, гончарів, літераторів. В Росії тим часом спершу скинули царя, а згодом відбулася Жовтнева революція. Перша світова війна закінчувалася, і полонені стали повертатися на батьківщину. Але одіссея Б. Лепкого триває. В 1917 р. поет їде в рідні краї. Через і Львів добирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди руїни, злидні, всюди людське горе. Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920 р.) перебирається до Берліна, де займається літературною працею, стає співробітником видавництва «Українське слово», видає бібліотеку творів української класики та сучасної літератури.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім, у великій поемі «Буря», з якої, на жаль, лишилися тільки фрагменти, а також у циклах «Intermezzo», оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та ін. У 1925 р. Б. Лепкий повертається до Кракова (при сприянні давнього приятеля, польського письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського університету. Знову розгортається його творча праця та видавнича діяльність.

Але коли настає літо, манить письменника в рідні краї. В 30-і він щороку приїздить у с. Черче неподалік від Рогатина, сьогоднішньої Івано-Франківщини, де можна було не тільки відпочити, а й підлікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933 р. сільська громада Черча збудувала для нього будинок, який назвали «Богданівкою», де він мав можливість жити й працювати. Будинок цей, на жаль, не зберігся, уже в наші, 70-і pp., він був розібраний за немудрою чиновницькою акцією буцім для переобладнання парку. Та «переобладнання» призвело до запустіння цих місць. Навколо письменника гуртувалася молодь, проводилися літературні вечори, на яких звучали поезії Т. Шевченка, І. Франка, самого Б. Лепкого, лунали пісні. Польська окупаційна влада проводила каральні акції проти культурних заходів українського населення, які не оминули й Черча. Як згадують мешканці села, не раз сюди «налітали поліцаї і розганяли учасників вечора. Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент. Письменник заявив свій протест представникові влади проти брутального ставлення до сільської дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць відпровадили додому, про його поведінку дізналося університетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприємності». Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким: він втратив посаду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941p., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. В 1972p. на могилі встановлено барельєф, а його ім'ям названо одну з вулиць міста. На жаль, вулиця тепер перейменована: до замовчування творчості письменника протягом десятиліть додалося стирання пам'яті про нього. Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Він усе життя і весь талант присвятив своєму народові, збагаченню його культури, літератури. Вражає — універсалізм, багатогранність його творчих інтересів, чим він близький до І. Франка. І, мабуть, можна погодитися з думкою дослідників життя письменника, що коли стихією творчої натури І. Франка була боротьба, то