Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і знущання писарчуків у канцелярії пристава над безневинним сільським парубком. Він написав про це в газету. Допис, навіть у переробленому, значно пом'якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На непокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.

За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітлива праця з непідготовленими учнями. Та найстрашніше — провінційне міщанське болото, приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана місцева інтелігенція. Гидко було диви-тися, як деякі вчителі згиналися в покорі перед панами й підпан-ками. Але були в Богуславі й інші люди — робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них жив воле-любний дух, ширилися революційні настрої. Молодий учитель охоче спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обгово-ренні громадських подій.

У 1904 році Степан Васильович вступає до Глухівського учи-тельського інституту, який жартома називали тоді мужицьким уні-верситетом. «Сумна була ця школа,— згадує він.— Це був тупик, в який заганяли тих з селянських учителів, які прагнули вищої осві-ти... Це була похмура, ділова казарма, де, крім академічного на-вчання, не було доступу нічому другому».

В тривожний і грізний час випало вчитися Васильченкові. 1905 рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який невдовзі переріс у збройну боротьбу. «Кривава неділя» 9 січня 1905 року прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по селах поміщицькі маєтки, економії. Революцій-ний пролетаріат Росії взяв до рук зброю, щоб повалити самодержав-ство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслись і до Глухова. За-страйкували студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститут-ські порядки. Одним з ініціаторів і керівників страйку був Степан Васильченко.

Царський уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторж-ного Сибіру потяглися довгі валки закутих у кайдани революціоне-рів, борців проти самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли од революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшен-ня навчання в інституті розвіялися. Степан Васильченко забирає до-кументи і знову їде на село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти народної школи. Та навіть в умо-вах лютої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того — в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською за-бороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати «неблагонадійного» вчителя.

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середови-ще. Він добивається переведення в село Щербивівку на Донбасі. Але не встигає і придивитись до бурхливого шахтарського життя, як його разом з іншими вчителями за куркульським доносом арешто-вують і запроторюють до бахмутської тюрми.

У тюрмі Васильченко познайомився з багатьма політичними в'язнями. Особливо щиро заприятелював з осетином Олексієм Хостнаєвим. Поет у душі, той знав силу-силенну казок рідного народу, вечорами розповідав їх. Згодом, на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює і надрукує. Довго й терпе-ливо Степан Васильченко навчав свого побратима грамоти, читав йому «Кобзаря».

Польовий суд виправдав Васильченка. Та в цей час його звалив тиф. Ледве оклигавши, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили. Поїхав до матері в Ічню. В старій напіврозваленій хаті вона сама доживала віку, тяжко бідуючи, Батько помер, брати і сестри декотрі поодружувалися, інші подалися в найми, на заро-бітки.

Васильченко живе з приватних уроків. Скромної платні виста-чало, щоб так-сяк перебиватися. Вдень допомагав матері, а вечорами та вночі писав. Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто й світанок заглядав у маленькі віконця, а він ніяк не міг одірватись від столу. .,,

Раніше Васильченко думав, що, вчителюючи, він дасть своєму скривдженому народові найбільше користі. З любов'ю, захоплено від-давався він педагогічній праці. Любив дітей і з усіх сил старався висівати в їхні душі добірні зерна правди і науки.

Тепер йому дорога в школу заказана. Але він жодного дня не сидітиме склавши руки. «Вирішив: так жити не можна, треба боро-тись. Та як? За зброю для такої боротьби я вирішив узяти слово»,— писав пізніше Васильченко.

...Його шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли складав свої перші вірші, наслідуючи Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатське життя в семінарії мало сприяло літературним занят-тям. Правда, його класні твори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладача словесності.

У перші роки вчителювання Васильченко веде щоденник — «За-писки вчителя», нотуючи туди все пережите й бачене. В ньому подибуємо цікаві епізоди, які згодом письменник розгорнув у но-вели, повісті.

В Ічні Васильченко по-справжньому взявся до літературної твор-чості. Життя сільської бідноти, сільських інтелігентів (насамперед учителів), дітей, підлітків — ось що стало об'єктом його письмен-ницьких інтересів. Улюблений жанр письменника — оповідання. Над кожним з них він довго працює, до блиску шліфуючи кожне слово. Одважився надіслати написане до української газети «Рада», яка виходила в Києві (1906—1914 рр.). Там і з'явилися друком його перші твори — оповідання «Роман», «Голодному й опеньки — м'ясо» (згодом перейменоване на «Мужицьку арихметику»), «Пацанок», «Вова», «В темряві», «У панів», «На чужину», «З самого початку». У педагогічному журналі «Світло», одночасно друкуються оповідан-ня «Вечеря», «Над Россю».

Всі ці твори одразу привернули увагу читачів соціальною заго-стреністю, актуальністю тематики і художньою досконалістю.

Редакція «Ради» запропонувала Васильченкові постійну роботу, і 1910 року він переїздить до Києва.

Письменник виразно демократичного спрямування, Васильченко не поділяв буржуазно-ліберальних