Курсова робота - Життя та творчість Степана Васильченка
83

жити тут завжди?» — миготіла в такі хвилини думка.
...Різно стоїть у моїх спогадах за ті часи один вечір. Коли саме було теє—не
пригадаю: так ніби у сні воно мені снилося. Цвинтар... місяць вповні, ніч ясна,
сумовита...
Бачу — на піску коло брами дві химерні тіні: одна— кошлата, страхітна; друга —
скидається на черницю. Іду ближче: о. Василь, коло його, на моє диво, Тетяна.
Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки
говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки. Побачивши мене, о.
Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас, Тетяна осталась. Стояла в тій
же задуманій позі.
— Тетяно Гнатівно!
Мовчить, тільки плече здригнуло.
— Ви додому?
Мовчить.
— Що вам, Тетяно?
З тоскою, з довір'ям:
— Скажіть, бога ради, чого йому треба од мене?
— А що саме?
Скривилась, махнула рукою.
— Ой, який він мені огидний та бридкий, то я вам і сказати не можу...
Доведеться, мабуть, покинути свою школу...
Було це, кажу, як у сні, швидко забулося, і тепер спливло, як нерозгадана колись
загадка...
Село було тихе... Школа стояла за селом, і щовечора було видно, як світились у
селі на часинку каганчики, кволі, мутні — блиснуть і швидко гаснуть... Тільки
вряди-годи невпокійний дяк зґвалтує темну ніч, з гуком, з брязком розбиваючи
папліскою попівські вікна. Погомонять — і знову тихо і темно, а під солом'яними
дахами ніби шашелі гризуть.
VI
Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі,
перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими
листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані;
далі пливли темними краями в туманах та дощах... Пливли, пливли і на один ранок
випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх, і тихою
радістю засяяло в сумних шкільних стінах. Перший випав сніг... Попливли
діамантовими зорями, білими інеями при місяці, під морози співучі. Далі стали:
мело, вікна снігом замітало, куріли скрізь гребні, як білі вулкани. Аж ось —
знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькі дзвіночки вдарили струмки,
застугоніли потоки, разом, як по змові, ревнули бескеття, провалля, греблі,
розлилися дунаями води. Де що було прибитого, де що снігами та морозами
задавленого — все оживало, чепурилося, раділо. Лани, левади, сади зеленими
пожарами спалахнули, пирскнули скрізь іскрами першого синьоцвіту... День,
другий—і свінули поміж гіллями в саду шлюбні свічки: сніго-рожеві бутони в
яблунні та грушовинні. Буйними гриватими кіньми, весільними поїздами посунули в
небі заквітчані хмари — бояри. І на золотій зорі вечірній, мов на шлюб
споряджаючись, у стрічках вийшла з сіней у гості до ночі дівчина з очима,
зіллям-чаром заправленими. А з тих очей крізь нігу і крізь мрію — гей,
стережися! — б'ють громи і яскряться грози! Ті пахучі грози під цвітневий вечір,
коли хрещаті хмари, на обрії стіну змурувавши, грізні башти збудувавши, на
вітання весні молодій грохонуть громами, громами, заблищать мечами, синєосяйними
блискавицями, мов птахами огняними, геть-геть зашугають понад садами, огняним
цілуванням вітаючись, рожеву смагу на білий цвіт надихаючи. Гей, стережися!..
Андрій у своєму класі, я поруч, у другому... Сліпучим блиском б'є у вікна
гарячий весняний день. В класі стоїть стримане дитяче квиління, і вся сумовита
кімната скидається на клітку, що туди накидано повно курчат. У вікна, як у дірку
з нори, видно синє вгорі небесне мурування; тягне туди, як на шнурах. Розтикаю
дітям сякі-такі завданки, підходжу до вікна... Обгортає зелена п'яна лінь, а
десь у грудях колькою стало щось нез'ясоване; чи то кудись треба піти, чи щось
зробити, а ні — то когось побачити... В цей час за тоненькою стіною срібним
дзвоником задзвенів несподівно в Андрієвому класі знакомий голос...
Два тижні вже ми не бачили Тетяни — прийшла. Зразу в грудях затремтіло. Лінь,
соняву мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись... Сам дивуюсь:
«Ого! Та й що це зо мною?»
За стіною весела про щось суперечка... Долітає Андрієве зіпання:
— Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити.— Далі люто: — Тетяно, що-бо ви
робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..
...Шелестять папери, пищать ніжки стола чи стільця, а далі: лясь! лясь! — звук
паперів об мостину...
— Пробі, рятуйте! Розбій!
Діти голову вгору, наструнчились:
— Дуріють! Дуріють!..
Махаю рукою:
— Цс...
Вщухли...
За стіною дуріли: почалося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх...
риплять парти, гуркотять двері... Вкінці — радісний вигук перемоги.
— Отам собі прогуляйтесь.
Затихло.
В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні...
Хтось із дітей радісно, на весь клас:
— Сюди йдуть!
Стукнуло в грудях: «Чи не сюди, справді?»
Так.
Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона... Коса набік, лице шаріє, як не
займеться, поблискують очі — злодійкувато озирає клас.
Діти в галас:
— До нас! До нас!
Набираю ділового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:
— Ви до мене, Тетяно Гнатівно? Заскалила око:
— До вас.
— Діло маєте?
— Маю,— запишалась.
Помічаю — одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд
сміливий, насмішкуватий.
— Не полохайтесь — я на часинку.— Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не

Сторінка: 4

Талант -

Сторінка:

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22