Курсова робота - Життя та творчість Степана Васильченка
83

5

каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: — Що це у вас за книжка?
В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице... Луплю очі на книжку: чорт її знає,
що воно за книжка!.. Перегортаю палпурку — тьху! — задачник.
Подивилась, одсунула набік.
— Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?
— Що саме?
Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче,
таємниче. Що саме — зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як
огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються
виставляти десь «Наталку Полтавку»; вона — Наталка, я мушу грати Петра.
Зазирає у вічі:
— То згода? Кажіть, згода?
Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,— не маю за що...
Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на
клас, на школярів, на все...
— Заждіть,— пригадую, аби тільки сказати,— ми ж умовлялись колись, що, як
одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.
Махнула з досадою рукою:
— Ой, успіємо...— І знову тихо, лагідно: — Ну, кажіть — згода? Чуєте, «Петре»?..
Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:
Підеш, Петре, до тієї,
котру тепер любиш...
Рясно заляскотіли оплески в класі:
— Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стіною гукає з свого класу Андрій:
— А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.
Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.
— Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!..— посварилась кулаком. Діти:
— Що це буде? Що це буде?
Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:
— От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в
театр. Вийшов такий наказ.
Галас, писк... Дехто з дітей — за книжки.
— Тетяно! Тетяно Гнатівно! — гримить за стіною Андрій.— Ідіть на часинку сюди.
Примовкли.
— Чого?
— Листа забув вам передати, швидше!
Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:
— Глядіть же не зрадьте...— Далі приплющила очі, простягає руки: — «Петре,
Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою...»
Пішла.
Трохи згодом чути: дзень — ключ у замку і далі енергійна із-за стіни Андрієва
команда:
— Замкніть двері!
Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною легкістю перебігають у
ворожий табір: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почіплялися за
клямку:
— Держіть! Давайте ключа! В'яжіть мотузком! З коридора почало щось дьоргати, та
було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за
дверну клямку:
— Так оце ви такі до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр — ні одного не пущу...
Погомоніла за дверима, пішла ніби.
Діти не одходять од дверей, поприхиляли уші, дослухаються.
Один підняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:
— Вони ще тут...
Справді, одчувається, що у цій тиші є ще хтось задуманий, молодий.
Хвилинка. Чуємо — так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила
тиха-тихенька струна:
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Порвалось...
Притаїли дух, заніміли...
Так хочеться, щоб іще бриніла ця дивна струна, аж серце б'ється. Дожидаємо —
нема. І відразу чогось од-чулося, що тиша за дверима спорожніла.
Хтось визирнув у вікно:
— Пішли! Он-он пішли поза повіткою...
Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка поза шкільним садом.
Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би
очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш.
Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері... Ні, діла не буде,
день мусить пропащий бути...
Пускаю діти додому.
Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній
нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно
вже вона очей не показувала. Переказували — не прийшла.
Зрештою Андрій довідався:
— Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.
Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали
із Києва гості, між ними — небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата,
лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там
днює й ночує.
Додає смутно:
— Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде...
Трохи згодом:
— А студента того я знаю...
Поговорили, посумували.
Далі:
— Ну що ж,— шкода не шкода — ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи
братися.
Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.
Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси,
молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки.
VII
Квітувало жито, красувалося...
Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень і вночі, і вдень і
вночі.
Ніби тільки крізь намітку бачили, як сади одцвіталися, як майнула крилами,
одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина,
непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.
Гукнеш:
— Андрію Маркевичу!
Не

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22