Курсова робота - Життя та творчість Степана Васильченка
83

коло її школи, побачив — в кімнаті
горить свічка. Заглянув — аж там сидять вони на ліжку, обнялися...
— Що? Обнялися?..
Так, так... Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в
поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув —
щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика
чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на
вікні занавіска...
— Не заглянь я в кімнату — досі б школа тільки курилася.— Виводить висновки: —
Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті
непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд
томлений...
Жаром ударило в лице, мовчу.
Зітхає:
— А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких
справах — артист, маху не дасть, не пожаліє...
— Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе.
— Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все
одно він її не візьме — пограється й покине.
Закипає чогось злість у грудях:
— Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її
житті найкращий спогад.
Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:
— Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь
боже, як ще буде дитина,— живцем загризуть, з'їдять...
Та «дитина» як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі
пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:
— Ну, а вам що до того? Що до того вам?
— Як-то що? Шкода,— тягне він задумано,— добре, коли знайдеться така добра душа,
що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?
Мені здалося, що за ту «добру душу» він потаємки має себе, і моє обурення росте
через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
— За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до
панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з
панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, «бруки»...
Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.
Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:
— Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям?
То ж душа, жива душа!..
Захвилювався...
— Ай, душа, душа!.. Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один
її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.
Дивиться:
— Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
Перебиваю:
— Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того,
що...
— Е, це вже чорти батька зна що,— встає спокійний, ображений,— з вами сьогодні
говорити не можна.
— Та який вас чорт прохає за це!
Пішов мовчки, з самоповагою.
— І к бісу!..
Ліг горілиць на покоси.
В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-ніч. Одна з тих ночей, що її
шкода стає збавляти марне, в самоті... Давило груди.
IX
Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав
там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов.
Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя — як у заплаканого барана, в очах
— солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав
дверима, гонив знову в поле...
А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.
Ворухнулась зла радість: гидко, проте... цього й треба було сподіватися... Ніби
чогось полегшало.
Ранок...
Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:
— Догралися наші — чули?
Жадібно:
— А що таке?
— Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не
звеліла впускати — вигнала.
Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:
— Так тобі й треба...
Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти...
Аж ось — ще один день:
...Втекла.... забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем
подалась...
Здалека майнули правдиві засмучені очі: «Петре, Петре, де ти тепер?» Образ
чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками...
Цілу ніч світилися на шкільному подвір'ї зелені бур'яни під місяцем, на дривітні
горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося — тинявся сновидою коло
школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м'ясом... Боліло — був радий — так і
треба... А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття...
Погасало — це вже я бачив... І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток,
така взяла туга, що хотілось сісти в бур'яні, зарюмати, як дитина. Голою,
обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя...
Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на
холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22