Курсова робота - Життя та творчість Степана Васильченка
83

енергія, жива
сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його
слів незламною, як гора кам'яная.
Вона мовчала, як мур.
Казав:
— Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя — це веселий жарт?
Ні, Тетяно! Справжнє життя — з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що
горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть — бадьоріше
будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас
такого...
Сіли на обніжку.
— Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це
ж...
Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички,
вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову
рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше...
Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння
пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі
схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечі, струснув нею, разом жартома й
сердито:
— Тетяно, та ви чуєте чи ні?
Підводив їй голову.
Вона пробувала одвести од його очі то в один бік, то в другий. І відразу —
зів'яла... Пирснули з очей сльози... Поривом припала до плеча...
Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.
Осміхнулась:
— О, чого ж це я вас до хати не кличуі
Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.
Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло
осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очі... Пішли до хати.
XII
В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сідало.
Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі...
Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з
лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими
улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька... Зайде, трохи посидить —
зараз тікає... Хотіли якось додому провести — сполохалась, аж почервоніла:
— Ні, ні — не треба!
— Чому?
— Тепер свято — скрізь люди вештаються... буде й того, що маю...
Зітхав Андрій, хитав головою: «Убили щось у дівчини...»
Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди.
Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці
сидить, надувшись, нудьгує, мовчить... Пригріє сонце — вона зворухнеться й
цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту,
задумалась.
— І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками
позабивали... Живеш, як у темниці,— махнула без надії рукою.
Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна
давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима. — Чого дожидати? Нащо життя?
Нащо?
Схилилась до парти, плаче.
Витерла сльози, блиснула очима:
— Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби
щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій
стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму.
Загадалась.
Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.
На селі стало тихо. Переговорили люди... вирішили — схаменулась дівчина, за
розум береться. Отець Василь — і той пом'якшав. Казав:
— Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я його святеє,
а вона з ним на пляси та на грища — ворога роду людського тішити,— от бог і
покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею — хай
прийде попрохає — дозволю вже в хорі співати...
Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці — буде якось жити, а
коли справді є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало їх, тих
невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне
життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю,
ані того жалю…
Думалось...
XIII
І досі воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових дощок та
обаполів — народний театр... Довго після того стояло воно із забитими дверима,
чорне од дощів, сумне. Вільха, кущі бузини щільно тулились до його, по стінах
вився дикий хміль; бур'яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сичї,
плакали ночами. Люди навіть удень минали його, розповідали страшне. Казали, хоч
би хто-небудь, добра душа, спалив оту озію. Ідеш мимо, то аж на серці холоне...
А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на Другу пречисту, далеко
прогула луна.
Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа. Саме жовкло тоді на дереві листя.
Увіходимо.
В церкві людей — тиск. Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро,
шумко, хоч і не завсіди влад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла
між співаками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей.
Пригнічена, забута...
Кінчали службу.
В церкві стало урочисто, тихо.
Співаки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринів по церкві
камертон. Густо

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22