Сторінка: 9
Талант -
Український Центр не несе відповідальности за опубліковані матеріяли.
London-Lviv © 2000-2006
Сторінка: 10 — Тихше, тихше!.. Кидав, як каміннями: — Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра… Промова до людей — це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли... стояли, як скеля німа... ...Хтось подав голос: — На коліна! Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки... Прощалися. — Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як в трубу металеву, Андрій. Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї — ні духу. Впала залізна тиша... Все поніміло, покам'яніло... Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків. XV Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв... Сидимо, пожурилися... Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в голові не те. Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці — камінь. Не береться розмова — все й без того ясно... До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство. Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди: — Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит — і малого й великого... Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити... Оце буде. Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий... Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити... Нудьга. Андрій дістає десь обтріпані карти: — Сідаймо в дурня абощо... Аж ось одчинило двері. Сторож. — А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами. — Де? — Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять. Вийшли у двір. Тільки за двері — зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити. — Це якась п'яна марюка загрузла в болоті,— сердито промовив Андрій. — А чи не буде ж це наш дяк? — кинув догадку сторож. Мені вчулося теж щось у голосі знакоме. — Чи не він, справді? Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут. — Який там