Життя та творчість Степана Васильченка - дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина... Андрій не доказав, голос у темряві нес...

Курсова робота - Життя та творчість Степана Васильченка

дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина...
Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику,
і з болота долітає-
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Тетянина улюблена пісня...
— Тума б тебе взяла!.. Він!—стиха промовив Андрій і замовк... Тремтіло в грудях,
ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з
тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману,
таємничий і смутний...
Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.
— Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!
У відповідь радісний з темряви голос:
— Голубчики ви мої, братики, де я?
— Беріться сюди — побачите.
— Не знаю куди — кругом болото.
— Прямуйте на голос.
Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах... плющати, і зрештою перед
очима стовпом стала якась тінь...
— Либонь, це школа? Яким же це чином?.. Тут щось не так...
Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина,
ковзається п'яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату... Плеснув
руками Андрій: чоботи, одежа, лице — все в Запорожця було вимащене в болото,
викачане в реп'яхах, у колючках... Якась манія — не людина...
І коли б не ті молоді очі, що тоскно світилися на розмальованім обличчі, можна
було б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське,
— Чого вас понесло в ту прірву?
Декламує:
— «Серце моє раненоє, смятеся дух мій, і понесла мене ніч на крилах своїх».
Умили, переодягли... Розпитуємо:
— Чого ви приїхали? Казали ж, що ви- в інститут поступили?
Нахмурився:
— Покинув.
Андрій аж крикнув:
— Як? Поступили й покинули?
— Роздивився — тюрма, взяв документи і втік.
Очі Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:
— Пропаща ви людина навіки,— махнув без надії рукою.
— Цс! Годі...
Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.
Андрій смутно:
— Навчились хлопці...
Затихло в кімнаті.
Мов над головою та хмара зайшла.
Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина. Далі Запорожець підвів
голову, очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся... Пильно подивився
одному у вічі, другому, хитає головою:
— Так отак же...
Дивимось, про що це він?
Прищурив очі, знову:
Чого вода каламутна...
Легко, як водою, підвело нас із місця. Встав один, хруснув пучками, почав
ходити, за ним другий...
— Так... талант...
Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю... Про долю того кращого цвіту
народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем
запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл.
Полягали спати. Тільки примовкли — знову кинулась, люто сипнула з усіх кутків
густа стума, труїла, обмарювала: не там вікна, не туди стіни, вся кімната тоне
кудись в чорне провалля.
Мовчали, проте одчувалось, що спати ніхто не спить. Запорожець лежить зо мною на
одному ліжку, од його несе ще горілкою, чути, як невпокійно б'ється в його
серце. Ворочається, зітхає. Обізвався якимось словом, йому ніхто не одповів.
Накрився кожухом, далі зірвав його з себе, схопився, сів. Рвонув звисока, як у
степу, з тугою, тоскою; заспівав:
Ніч темная
Та невидная,
Головонька моя бідная!
— Що це ви? Годі! Спати треба!
Разом загомоніли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.
Гаснуть на стіні тихо-райдужні одсвіти огняних хмар. Темніє небо, смутно
тьмариться сад, що осінні малярі його золотили та малювали.
А на заході важкі рядна небо застеляють. Тільки там десь у щілинку, у ту, що над
самою землею, притьмаро світить червона стрічка вечірнього погасання, кожної
хвилини міниться, тане... Ось уже самотньо сяє там один маленький вінчик...
Вінчик із огняного маку, золотими нитками заплетений.
Вітер стеріг його десь за горою: шугнув, дмухнув темрявою, холодком повіяв, до
хмар до самих помчав — задув, погасив...
Темно...
І зашуміло під вікнами море сухого листя... Море плачу, море сліз... Лавою,
хвилею мчиться воно, як те військо безталанне, що розбив його ворог, розвіяв,
куди видно жене…
Зупинилося під чужою хатою спочити одну часинку, тремтить, тулиться одно до
одного, крізь сльози шепче несміливу скаргу:
«Куди його, та й куди його проти ночі?»

Сторінка: 10

Талант -

Український Центр не несе відповідальности за опубліковані матеріяли.

Васильченко Степан Васильович

Перейти до: ,

Степамн Васимльович Васимльченко (27 грудня 1878 ( ), м. , тепер — , ) — український і педагог. Справжнє прізвище — Панасенко.

Зміст

[]

[] Біографія

Народився в сім'ї безземельного селянина-шевця. Навчався 1888–1893 в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив ). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в с. Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до . Учителював на та .

У часи вчителювання (1898–1904) вів щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».

вступив до Глухівського учительського інституту, покидає інститут. Виїхав на , учителював у с. Щербинівка (нині м. ).

заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у тюрмі. хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати.

Повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910–1914 –

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22