Щоправда, Васильченко співчуває се-лянинові, одягнутому в шинель царського солдата. У новелах відбилися настрої і погляди, характерні для народних мас, які прокли-нали війну. Письменник по-своєму протестував проти кривавої бойні. Але далі глухого протесту проти страхіть війни, далі проклять Ва-сильченко, на жаль, не пішов. Він не побачив і не відобразив у своїх оповіданнях нових борців за волю, за мир, за перетворення ім-періалістичної війни в громадянську, у війну проти найбільших її винуватців — капіталістичних хижаків. Письменник не відчув мобілізуючої сили більшовицької партії, яка готувалася до штурму ста-рого світу, не збагнув провідної ролі робітничого класу в революцій-ній борні, не зумів чітко визначити свого ставлення і до Жовтневої революції.
У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій, що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій ак-тивності: в час резолюції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.
Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом 1917—1920 років вийшли численні збірки його дореволю-ційних новел та повістей. Васильченка обирають делегатом на вій-ськові з'їзди. Незабаром письменник демобілізовується через хворо-бу серця, деякий час живе в рідній Ічні, а потім знову переїздить до Києва.
Перейти на сторінку номер:
Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хо-ровою капелою «Думка» по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило, як серед руїн, нестатків, зубожіння проби-ваються паростки нового, соціалістичного життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами, червоноармійцями, Васильченко захоплював-ся їхньою мужністю і твердою вірою в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження він занотовує в щоденнику, який назвав «З піснею крізь огонь і воду».
Здавалося б,— пише Васильченко,— що в ці часи людей, які перебувають в самому диму історичних великих подій..., людей, які творять історію, які захоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайних обставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народна побутова пісня і взагалі ми-стецтво...» Але «пісня чарувала їх далеко більше, ніж когось ін-шого».
Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в пер-ші ж роки радянської влади з радістю зміцнює свої зв'язки з рево-люційною дійсністю, з новим ладом, який утверджував народне ми-стецтво і відкривав шлях мистецтву до народу. Васильченко повер-нувся з подорожі збагачений враженнями, ідейно та політичне змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Уже відомий письменник, він стає вихователем і вчителем радянської дітвори, «Після перших бур, коли в порожній холодній школі почали з'являлися перші учні, я пішов після такої довгої перерви знову за вчи-теля, тепер уже в нову, українську школу. Не кидав також і літературної роботи»,— розповідає письменник у нарисі «Мій Шлях».
Спочатку він — вихователь дитячого будинку, потім (1922— 1928) — учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого й привітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови та літератури, незмінного керівника шкільного дра-матичного гуртка, любили учні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі і навчав цього своїх вихован-ців. «Немає взимку дров, немає потрібного реманенту, немає прилад-дя, убогий фізичний кабінет, майже порожня бібліотека...— писав Васильченко.— Але школа бадьоро дивиться вперед».
Теми для своїх нових творів С. Васильченко черпав передусім з життя радянської школи. Тут він знаходив цікаві сюжети, гострі конфлікти, яскраві повнокровні характери героїв. А новий матері-ал — письменник добре розумів це — не вкладався у рамки вже виробленої ним образно-стилістичної системи. Степан Васильченко був серед тих діячів культури, які твердили про невідкладність створення своєї, «пролетарської» літератури. Але при цьому він зав-жди підкреслював необхідність використання реалістичних традицій прогресивних митців минулого. Васильченкова публіцистика початку 20-х років, як і ряд рукописних його матеріалів, переконує в тому, що вчителювання в радянській школі було для нього нерозривно зв'язане з творчими письменницькими шуканнями. Не можна не ба-чити, що саме в оповіданнях «Приблуда» (1922), «Червоний вечір» (1924) і ще більшою мірою в повістях «Авіаційний гурток» (1924) та «Олив'яний перстень» (1926) виявилось прагнення Васильченка до нової, висунутої життям проблематики, до нових форм зобра-ження.
Своїми творами радянського часу Васильченко остаточно утвердився як письменник, що пише для дітей. До революції він не був власне дитячим письменником,— писав «про дітей», але не «для ді-тей». У радянську епоху учні Васильченка стають і прототипами ге-роїв його оповідань, і читачами; у творчість письменника владно й тактовно входить дидактичний струмінь — важлива прикмета ди-тячої літератури.
Творчості С. Васильченка на всіх етапах був притаманний гумор. У дожовтневий час він був виявом співчутливо-доброзичливого став-лення письменника до маленьких героїв; у творах радянського часу, починаючи з «Приблуди», гумор набув якісно нових рис, позбувшись мотивів трагізму і прихованого розпачу, заграв новими барва-ми, став засобом позитивної характеристики. У повісті «Олив'яний перстень» безліч гумористичних сцен. Ось наші мандрівники влашто-вують суд над ступою. Ось школяр оголошує про свій намір одружи-тися з Настею, зворушений її піклуванням і гостинністю. Ось дід Маркіян з міною міжнародного оглядача веде бесіду про Чемберлена і Лігу Націй... Всі ці епізоди перейняті м'яким, доброзичли-вим гумором, що служить засобом позитивної характеристики героїв.
Тісний зв'язок з життям письменник виявляє своїм відчуттям самого духу часу, розумінням змін у людській психології. Тема тру-дового єднання міста і села була, без сумніву, історично далеко-сяжною. Своїм твором Васильченко стверджує морально оздоровлю-ючий вплив на дітей фізичної праці, стверджує поетичну красу і мо-ральну необхідність способу життя, який ведуть його юні герої в радянській школі.
Проте і в інших творах