20-х — початку 30-х років, написаних на матеріалі минулих часів, яскраво відчутний свіжий подих ідейно-творчого піднесення. Це особливо помітно у славнозвісному циклі «Осінніх новел», тематично пов'язаних з подіями 1905 року. Тільки одна з новел — «Осінній ескіз» — написана і надрукована була в 1912 році. Всі інші — «Фіалки», «Чайка», «На калиновім мості», «Лісова новела», «Вітер» — друкувалися в радянський час, переваж-но в 1928—1932 роках. Можливо, задуми багатьох з них у письмен-ника виникали раніше, але здійснити їх він зміг тільки після ре-волюції, коли збагатилась його творча уява і вдосконалився худож-ній метод. Старі сюжети сприймала вже нова свідомість художника, і вони діставали нову інтерпретацію. Так проходив процес оновлення принципів відображення дійсності, викликаний тим, що ідейні засади митця стали чіткіші, а класові симпатії і антипатії — вираз-ніші.
Визначний прозаїк час від часу брався і за перо драматурга. Першу п'єсу «Чарівниця» він написав ще в 1901 році. Спроба не вдалася (невисока сценічність, рихла композиція, бліді характери дійових осіб). Зате друга його п'єса — водевіль «На перші гулі» (1911) — річ високохудожня. Вона привернула увагу визначного майстра українського театру Миколи Садовського, ставилась на про-фесійних і аматорських сценах. Однією з характерних рис Васильченка новеліста є майстерність драматургічної організації матеріалу. Гортаючи сторінки драматичних творів письменника, можна помі-тити і зворотне явище: характерний ряд прикмет, що видають в авторові новеліста. Та й сам Васильченко погоджувався, що деякі з його п'єс, «як справедливо зазначала критика, швидше скидаються на новели, ніж на драматичні твори, і їх... більше читають, ніж виставляють». До новелістичних ознак драматичних творів насам-перед слід віднести одноактовість, тобто стислість обсягу, лаконізм сюжету, значимість сюжетних ситуацій і мізансцен. «Одноактовість» як ознака драматургічної майстерності Васильченка полягав не лише в «короткості» його п'єс. Це і вкрай сконцентрована дія, і змалю-вання характерів, що дає можливість глядачеві сприймати їх одразу ж, а не в процесі їх повільного розвитку і вияву; це, на-решті, лірична стихія, що наскрізь переймає сюжет.
Працюючи в школі, Степан Васильович пише невеликі драмати-чні твори, призначені для учнівської самодіяльності. Заслуговують, зокрема, на увагу його п'єси-мініатюри про Т. Шевченка — «Мина-ють дні» і «Під Тарасове свято».
Виступав С. Васильченко і як перекладач. Особливо захоплю-вали його твори російських авторів, які в формуванні письменниць-кого хисту Васильченка відіграли першорядну роль. Степан Васи-льович перекладав М. Лєскова, М. Гоголя, О. Серафимовича, В. Короленка і робив це з великою любов'ю та натхненням.
Дожовтнева творчість С. Васильченка глибоко демократична. Письменник створив правдиві картини життя трудового народу, кар-тини, романтично забарвлені, соціальне загострені. Герої Васильчен-ка не поступаються своїми гуманістичними принципами, не пере-творюються в моральних покручів, не стають жалюгідними й нікчемними. Навпаки, мужні й далекоглядні, вони глибоко вірять у світлий завтрашній день.
Оптимістичним звучанням, красою колективної праці, роман-тичним сприйняттям дійсності позначені твори, написані в роки Ра-дянської влади, коли Васильченко перейшов на позиції соціалістич-ного реалізму. Його герої — мрійники і романтики — земні й пра-вдиві, як саме життя, як радянська дійсність двадцятих років, спов-нена романтичного пориву і ентузіазму.
В радянський час творчість Васильченка ідейно та художньо збагачується, поглиблюється політичний світогляд письменника. Но-вих рис набуває його індивідуальний художній стиль. Краса образ-ного вислову, мелодійність мови, задушевний ліризм, точність і глибина психологічної характеристики, народно-пісенні мотиви — всі ці ознаки стилю Васильченка стають ще яскравіші, виразніші, чіт-кіші. Твори письменника останніх літ відзначаються стрункішим сюжетом, ясністю ідейно-художньої характеристики, глибокою, емо-ційно наснаженою думкою, лаконізмом і досконалістю мови.
Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на його здоров'ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недуга почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.
Мріяв улітку пішки помандрувати по Україні — людей побачи-ти, мальовничими краєвидами помилуватися. Але цей, як і багато інших намірів письменника, так і лишився нездійсненим. Хвороба все частіше приковувала його до ліжка. Єдиною втіхою і радістю для Степана Васильовича лишилась увага і любов читачів, коло яких було досить широке,— робітники, студенти, учні, вихованці дитбудинків, учителі. Саме вони й зібралися 1 березня 1929 року на ювілейний вечір С. Васильченка з нагоди 50-ліття від дня його народження. Ювіляра на вечорі не було — він хворів. Йому надіс-лали багато поздоровчих телеграм, з любов'ю оформлених вітальних адресів.
Читав їх потім Степан Васильович, і натруджене серце його ра-діло. Отже, немарне жив. Йому хотілося ще багато чого зробити, довести до кінця почате, задумане... Але сили з кожним днем та-нули.
11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер.
У затінку крислатих яворів на Байковому кладовищі в Києві — довічний сум його могили.
Талант -
Опубліковано: 22.2.2003 | :: | Переглядів: 5027 | :: | | :: | | :: | [3] | :: |
Сторінка: 1
ТАЛАНТ
В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка... Ховати її
чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем
на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.
(З газетної хроніки)
І
Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов
огненне.
Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й
холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві
тіні.
Сиджу, зігнувшись над своєю