Курсова робота - Життя та творчість Степана Васильченка
83

торбою-мандрівницею, похапцем різне паперове шмаття
в дорогу переглядаю, читаю давнє дрібне писання,— суворо шелестять у руках
папери, ніби псалтир над мертвим.
Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок... Вірші...
зелені, зелені, як рута...
Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно
— на шмаття — й за вікно, без жалю... Летіть вітрам на забавки, вечори
змарновані, а ночі недоспані.
Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого... якісь конспекти, рисунки,
химерні мережива з різних математичних значків... Навіщо він мені, цей
школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся...
Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають
колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи
пісні...
Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у
вікно, в мою кімнату:
«Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..»
І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на
йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що
повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вікно, сміється:
«Ви ще не спали?»
Мене підіймає од мого збіжжя, водигь по кімнаті, поставило коло вікна, мов
залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари
рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні... розцвітають і гаснуть, знову
червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж
ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті;
промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво... І не видно вже хмар на
обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс... І
виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора...
Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під
корогвами у квітках несуть когось... У квітах, у стрічках, у гірляндах
хризантемових білих, у вінках золотих...
Ой... на марах, на марах...
Оце ж ті юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть, щоб у
землю поховати, оце ж ті юнощі... Оце ж вони тії, що були, як іскра, та
невпокій-ні, непокірні...
Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий
цвіт...
Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка...
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую,
тут не перестою.
Усю — од осіннього жовтого листя до листя...
І встає перед очима руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла.
Посередині — провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась
мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
На дверях — великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу! Шумить,
розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на
старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.
Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де
хурщик поскладав мої подорожні речі.
Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка
якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.
Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
Бере нудьга...
В темряві обізвався незнакомий голос:
— Зараз одчинимо, зараз.
Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне
відро.
— Хто це? — питаю.
— Свій, сторож... Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич
казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись
сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.
Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони
дожидали.
Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.
— Отут має бути й ваша квартира,— мовив він, засвітивши маленький каганчик,
чорний од кіптю.
Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок
змайстроване... свіжа на йому солома...
Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід; милуючись, дивиться
старими очима на свою роботу:
— Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі.
Погомонів про те, про се, збирається йти:
— Цю ніч я ще переночую вдома — не прихватив із собою нічого з одежини, а ночі
вже холодні. Спіть спокійно,— злодійщини у нас не чути.
Оддав добраніч, пішов. .
Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.
Взяв каганець, пішов дивитись у клас. Ніби щось аж сполохнулося, коли убоге
світло хитнуло в класі темрявою. Дмухнуло вогким, холодним льохом. Роздивляюся:
стеля схилилась низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було
досягти рукою, стоять підпірки-стовпи. По боках — манячать ряди нефарбованих
парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вікна давить чорна ніч.
Надворі тюжить дощ, і через стелю чвіркають десь на парту краплі води. Поставив
каганчик на столі, сам сів на стільці, нероздягнутий,

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22