У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент


як був у дорозі.
Думаю: «Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному
закутку?.. Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?.. Ні, ні, не буду
тут я довго, сюди — на час. Тільки на який час...»
І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і
гріє мені,— університет... Все зникає з очей.
Минає невелика година; ходжу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.
І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом
надхмаряним... Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному,
хащами позаростали непролазними... Мурами високими їх перегороджено, глибокими
безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни,
голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні... Лечу...
Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь
моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне — не стояти без діла на місці, не
марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому
поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте
не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю: «Все одно — ніхто того не буде бачити...» І я швидко біжу по чемодан,
несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі
хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж
розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
«Я тільки хоч погляну очима»,— умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у
воді, потонув у їй...
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину...
Кидаюсь, як зо сну:
«Де я?»
Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи
сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не
вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша...
А з усіх боків шумлять вікна — плачуть... Так плачуть, так плачуть, обливаються
рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не
буде сонця ані ясних днів.
В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих
буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі,
заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній
гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не
вернеться додому...
Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні,
будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..

Сторінка: 1

Талант -

Сторінка: 2

В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь
очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
ІІ
Ранок. Щось стукає в двері.
— Хто такий?
За дверима здавлений голос:
— Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я — тутешній дяк...
Увіходить: сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі,
шовкові русі кучері — гарний...
Знайомиться:
— Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти
познакомитись. Вибачте, у нас по-простому...
Понесло горілкою, разом із тим бачу — в кишені з червоною головкою пляшка
казенки... Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про
одне, про друге... Про попа.
— Дерій, зажера, заїдливий...
Питаю:
— Не в миру з ним?
— Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява...
Помовчав.
— Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити:
якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з'їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої,
запеклої ворожнечі попа з дяком.
Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько — в консисторії, і
люди — теж за дяком. Крім того, поблизу — штунда.
— То й що? — питаю.
Осміхається. Помовчавши:
— Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе — вподобали...
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
— Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в
консисторію, а то — в монастир на покуту.
— І це було? — заохочую.
— Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки
вернувся...
— За що?
— Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві.
Трошки, — додав він скромно. Зітхнув: — Ех, огидло все це мені до краю.
— То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
Підвів голову й серйозно подивився на мене:
— В москалі візьмуть.
Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:
— А ви самі — якого роду?
Я сказав.
— Умгу...
— А що таке?
— Я — так.
Заспокоївся.
Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами,
мрійно і лагідно.
Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело
— по-бурсацькому.
До мене:
— Ви співаєте?
— Співаю.


Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22