Сторінка: 1
Талант -
Сторінка: 2 В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали. ІІ Ранок. Щось стукає в двері. — Хто такий? За дверима здавлений голос: — Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я — тутешній дяк... Увіходить: сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері — гарний... Знайомиться: — Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому... Понесло горілкою, разом із тим бачу — в кишені з червоною головкою пляшка казенки... Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге... Про попа. — Дерій, зажера, заїдливий... Питаю: — Не в миру з ним? — Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява... Помовчав. — Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з'їсть. Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком. Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько — в консисторії, і люди — теж за дяком. Крім того, поблизу — штунда. — То й що? — питаю. Осміхається. Помовчавши: — Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе — вподобали... Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта. Інтимно: — Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то — в монастир на покуту. — І це було? — заохочую. — Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся... — За що? — Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, — додав він скромно. Зітхнув: — Ех, огидло все це мені до краю. — То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках? Підвів голову й серйозно подивився на мене: — В москалі візьмуть. Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд: — А ви самі — якого роду? Я сказав. — Умгу... — А що таке? — Я — так. Заспокоївся. Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно. Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело — по-бурсацькому. До мене: — Ви співаєте? — Співаю.