Сторінка: 3
Талант
Сторінка: 4 батьки їх — таланти, здібності, великі сподіванки. «І не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж вам таке до всього зарадне, таке беруче — на що не гляне, те й зробить: треба вчить». Приходили і без батьків, самі. Слухаєш — шкряботить за дверима. Одчиняєш — спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, «Гелман Вашильович» (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання. Праця в школі налагодилась. Власної роботи не починали. Хоч, правда, Андрій ніколи не забував про свої підручники, і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски. Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того вчення, — найбільш надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи. Робота була тяжка в школі, все ж жили без суму, навіть весело. Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волості «по-панському» виявлявся їй в своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стільця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу. Пересміявшись, він побожно зітхне й докірно похитає головою: — Регочемося, дуріємо, а чи маємо ж ми на це право, нещасні недоуки? Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набирає сумного вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт. Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих... Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні. Увійдуть в школу — книжки набік, гомін, сміх, співи... З'явиться скрипка — танки... Нашумлять, нагомонять і знову в темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають. Випаде сніг — зіб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості. Метелиця, гребні — світу не видно, а з нами мов якась мара весела починає загравати: вигукуємо, сміємось, співаємо, підскакуємо на кожному гребні й, хапаючись один за одного, перекидаємось у сніг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокійна це і клопітна справа — од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу. Навмисне ми ніколи не шукали собі веселощів, ми їх одкладали надалі, «на колись», на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрій, законне право. Проте ті веселощі ніби дражнилися з нами. Вони налітали до нас разом із Тетяною, передчасно. Лізли непрохані у вікна, у двері, робили гармидер, і ставало так тепло й затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті далекі, непевні сподіванки. «А чому б не