РЕФЕРАТ

на тему

“Життєвий і творчий шлях Бориса Олійника”

Зачепилівка. Дитинство. Юність

Шанувальники поезії Бориса Олійника не так вже й мало знають про Зачепилівку — невелике село десь кі-лометрів за тридцять від Полтави і зовсім близько — «кілометрів три з половиною пройти через лісок, луки, а потім мостом через Ворсклу» — від райцентру Нові Сапжари. Розповідь про це село зустрічаємо в творах поета:

Під зеленим знаменом жита

Зачепилівка в сонце пливла.

Наша хата стояла скупана

Усіма на світі дощами,

Не звойована і не куплена,

А поставлена ще дідами.

День стояв, як налита чара

Медом сонця — хоч лий па хліб.

Збожеволівши од нектару,

Бджоли падали в улики з лип.

Все було таке допотопне,

І таке молоде і пружне —

Навіть чулося, як картопля

Наливалась в землі округло.

Не завжди бачилась поету рідна Зачепилівка такою розкішно-щасливою.

Його дитинство випало на роки війни. І тому є у нього спогади зовсім іншого емоційного забарв-лення. «...Я ледь-ледь пам'ятаю батька. Але десь у під-свідомості, на дні мого серця, світиться невеликий міст через старицю Ворскли. Там ми попрощалися. Невисокий, широкоплечий, він ще раз озирнувся посеред мосту, махнув нам рукою і рішуче закрокував на Нові Санжари, До військкомату. За кілька хвилин міст злетів у повітря. Сапери поспішали: то був рік сорок перший. Наближалися фашистські танки...» .

Батько пішов добровольцем на фронт. Як виявилось, назавжди. А син залишився на окупованій території.

Один з мамою.

...Одсуваю літа.

Стрілянина затихла.

Світа.

Німець чоботом гримнув

у злякані двері навідліг.

Ти була молода.

Вже — солдатка.

Іще — не вдова.

Німець важко дивився.

Ти блідла... біліла, як вишня.

Раптом зиркнув на мене.

Сіпнулась рудава брова.

Якось наче осів.

Озирнувся незряче.

І... вийшов.

Потім скрадно повзли комендантом усічені дні. Потім — вересень. Ранок. І крик відгорьований: «Наші!» Потім — травень. Дев'яте. І — це вже було по війні: Сполотніла поштарка. І ти, непритомна, на паші.

Чомусь, коли хочеш уявити окупаційне дитинство май-бутнього поета, на пам'ять приходять повісті Віктора Близнеця про дітей війни — «Землянка», «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімург», «Мовчун»... Вони достовірно і вражаюче розповідають про воєнне дитинство покоління, якому десь зараз виповнюється піввіку.

Кілька холодних окупаційних зим. Звичайно ж, були і літо, і весна, і осінь. Але чомусь запам'яталися тільки зими. Холод пробирав до кісток. Від нього не можна було врятуватись навіть на печі. Крім того, ще й голодно. Чека-ли батьків, чекали наших. Не було нічого сильнішого за це чекання. Воно тягнулось днями і ночами, місяцями і роками — тягнулось нестерпно довго. Тим довгим чекан-ням виховувалась найвизначальніша у формуванні кож-ної людини риса — патріотизм. Батьківщина в жорстокому двобої, у смертельній небезпеці. І хоч тобі всього-на-всього сім чи десять років, все одно ти вже усвідомлюєш себе її, Батьківщини, частинкою.

Батько вже ніколи не повернеться. Але залишилась пам'ять про нього. Вчитаймось у тужний — аж до спазмів у горлі — спогад поета і зрозуміємо, що ця пам'ять була виховуючою: «У спадок від батька мені залишилися його вишита сорочка голубим по білому, кишеньковий годинник з римськими цифрами на циферблаті. Та ще пам'ять, роз-мита часом і відстанню в сотні літ. А ще — загострене почуття обов'язку та залізне правило і право: не спеку-лювати на доброті держави і людській співчутливості. Батько пішов на фронт, хоч міг би скористатися «білим білетом», зважаючи на контрактуру правої руки...».

А далі — школа. Новосанжарська, середня. Мабуть, у Б. Олійника більше, ніж у будь-кого із сучасних укра-їнських поетів, віршів присвячено вчителям, рідній школі. Найвідоміші з них — «Формула» (Вірі Іванівні Левкович), «Похорон учителя» (Пам'яті Олексія Антоновича Вовняка). Є й «Прощальний вальс», присвячений однокласникам новосанжарської Інколи. В багатьох інших творах можна знайти штрихи, які характеризують шкільні роки майбут-нього поета. Ну хіба ж мало говорять нам такі рядки:

Ходили в школу в дядькових «хебе», В німецьких чоботях, важких, як гирі. А так же легко мріялось в довірі І так манило небо голубе!

А ось інші штрихи. Прочитаємо ці рядки і побачимо, як опис післявоєнного шкільного побуту переходить в схви-льовані слова подяки «учителям воєнної пори»:

Були нам недосяжні букварі, Як довоєнні видива казкові, Тому ми звикли вірити на слово Учителям воєнної пори.

Писав директор лівою.

Перо

Злітало тяжко, як підбита птиця.

Ми ще не знали, що його правиця

Спочила між полеглих за Дніпро.

Снарядний ящик правив замість парт.

Рівнявсь папір у вартості кресалу.

Тому ми все у пам'ять записали,

Тривкішу від сучасних перфокарт.

Схиляю перед вами прапори,

До ваших милиць припадаю низько,

Учителі воєнної пори.

В шинелях геніальні Сухомлинські!

Що за високим покликом душі

Учили зерня віднайти в полові

І до останку на своему слові Стояти,

як солдат на рубежі.

Ми ще у ті осиротілі дні

Закарбували правило залізне:

З усіх — два слова:

«Мати» і «Вітчизна» —

Існують звіку тільки в однині.

Бopuc Олійник учився в прекрасних вчителів. Він ві-рив їм.

Як могли ви, учителю, вмерти, коли Мені й так до нестями прикро? Я ж вам вірив, як богу.

Мені ви були За отця, і духа, і... приклад.

Чудесною є та школа, де учні вірять вчителям. Вірять, як підкреслює сам поет, на слово.

Рано, ще до школи, в п'ятирічному віці навчився він читати. Від батька залишилось кілька книжок: академічне видання Пушкіна за 1939 рік, «Кобзар» Шевченка, «Лис Микита» Івана Франка, «Вибрані твори» Гоголя, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та ще деякі книги. Що ж, батьківська бібліотека давала майбутньому поету справжню літературну освіту. Чого варті лише ака-демічне видання Пушкіна та «Кобзар»