«королеви полів» — кукурудзи. Майбутні журналісти обідають за грубо збитим столом. На іншій фотографії вони вже позують на тлі визначних одеських місць (заїжджали по дорозі із Миколаївської області, де теж були на сільгоспроботах) — Оперного театру, Потьомкінських сходів. А ось «жанрова сцена», зіграна в гуртожитку,— чоловік шість оточило стіл, і всі дружно тягнуться ложками до великої миски на ньому, всім своїм виглядом показуючи, яка це велика радість — ласу-вати студентським супом. Була й остання студентська фотографія. Знову розмістилися традиційно — перший ряд, другий, третій. Так треба було — роз'їжджались назавжди. Тут вже не до веселих жанрових сцен. Сьогодні отримали дипломи, пригвинтили до лацканів благеньких піджачків університетські ромбики.
Віктор Олексійович гарно коментує фотографії. Якщо йому треба пояснити якусь ситуацію чи якийсь характер, і коли з цим вже нездатна справитись його багата і точна мова, він непомітно перетворюється в актора і цим самим змушує пригадати, що є земляком Кропивницького та братів Тобілевичів. Окремі фотографії оживають, зобра-жені на них юнаки та дівчата починають діяти, розмов-ляти, і вже бачиш їхні характерні жести, чуєш особли-вості їхніх інтонацій. Іноді фотографія нагадує про давно забуті епізоди. Згадався, наприклад, матч, зіграний із міс-цевими футболістами, коли перебували на збиранні «коро-леви полів» у степовому Криму. Скосили на рівному солон-чаку бур'яни, розмістили футбольне поле — і ось в неділю розпочалась гра, після якої воротар студентської команди Борис Олійник почав користуватись особливою повагою у місцевих хлопчаків. Безстрашно кидався в ноги ата-куючих, вилущував, як зерно із горіха, м'яч із задиха-ного, спітнілого натовпу гравців, витягував із «дев'ятки» «мертві» м'ячі. (До слова, всі, хто пам'ятає Б. Олійника У студентські роки, обов'язково говорять про нього як про гарного футбольного воротаря, що грав за факультетську та університетську команди. Йому навіть пощастило — його ворота атакував В. Лобановський, футбольна зірка якого саме тоді загорялась в команді Київського політех-нічного інституту. Дехто дивувався — мовляв, ріст у нього зовсім не воротарський, та й у рухах відчувається типова полтавська розважність. Хто ж із такими даними міг би бути воротарем? Та на це всі очевидці одностайно запере-чували: воротар із Бориса був надійний, виручала прекрасна реакція і сміливість). Слухаючи спогади колишнього одно-курсника Б. Олійника, я подумав, що про нього як про воротаря потрібно обов'язково згадати у майбутній книзі. За зовнішньою неквапністю та суто полтавського розваж-ністю заховано постійну готовність мобілізуватись, зосере-дитись. Що більше у поета суто людської сміливості, що більше у нього готовності піти на ризик — то більше в нього й можливостей робити творчі відкриття.
Перегляд фотографій залишає по собі одне досить чітке враження. Він стоїть у гурті товаришів. Дивиться разом з усіма у фотооб'єктив. Та все одно відчувається, що він живе в окремому, відмінному від загального ритмі. Це його власний ритм. Не маю тут на меті виділити Бориса Олійника із кола товаришів, підкреслити його виключ-ність чи що. Ні, він — і про це не раз будуть говорити його однокурсники — нічим особливим не виділявся. Вчився добре. Товариський. Майже з усіма підтримував рівні стосунки. Знали, звичайно, що писав вірші, але хіба цим серед студентів-журналістів виділишся!..
Значно пізніше Б. Олійник скаже, що «вартість поета визначається кількісним вмістом золотого запасу талан-ту». Тепер вже знаємо, що автор цього точного афористич-ного вислову володів і володіє значним «золотим запасом таланту». Носити його в собі — справа не проста.
Талант погребує обробки — постійної духовної роботи. Інакше він не викристалізується, не виявить себе. Тим більше, що поетичний дар Б. Олійника, як з'ясувалося пізніше, визрівав повільно. Його особливість полягала не тільки у високій чутливості душі, в емоційній реактивно-сті, айв сильно розвинутому раціональному началі. Одна справа — висловити своє враження, і зовсім інша (значно складніша) — добитись органічного синтезу емоції і дум-ки. Поети із розвиненим раціональним началом визрівають тугіше. Ось чому поетичний талант Б. Олійника, що фор-мувався у студентські роки, робив його дещо відстороне-ним і самозаглиблеішм. Він уже жив у ритмі свого талан-ту, був настроєним на його «радіохвилю». Навіть найближчі товариші студентських літ цього не помічали. Але аматор-ські фотографії цей момент людського і мистецького визрі-вання досить виразно засвідчують.