Останні роки життя Шевченка.

Нарешті, наприкінці травня 1859 ро-ку, Шевченко дістає дозвіл на відвідини України на п'ять місяців. Спер-шу він виїжджає до Москви, а потім 29 травня — в Україну через Тулу, Орел, Курськ, Суми. 6 червня він уже був у Лебедині. По дорозі він відвідує своїх знайомих, зустрічається з лікарем Ко-зачковським, пише нові вірші, малює краєвиди, плаває з рибалкою на «дубі», ловить рибу, захоплюється красою Ук-раїни.

Хвилюючими моментами для Т. Шев-ченка під час цієї подорожі були від-відини рідних сіл, місцевостей. Відві-дав Корсунь, Моринці, Кирилівку та ін-ші.

Як розповідають у спогадах, до Кирилівки Тарас Григорович прибув у жни-ва, у липні місяці, до брата Йосипа. Всі люди були на панщині, в тому числі і ро-дина брата. «...Дома були тільки діти... вони сиділи під хатою на призьбі. Поба-чивши, що якийсь «пан» під'їхав до во-ріт, діти полякались, бо думали, що він буде їх гонити на панщину... Коли Тарас Григорович зайшов у двір, вони почали плакати й тікати в садок. Як не умовляв Тарас Григорович, що він їх дядько, діти довго не вірили йому. А ко-ли Тарас Григорович угамував дітей, тоді й сам заплакав. Він попросив сусідок бабу Лимарку та Боровичку зварити вечерю. Після панщини увечері всі родичі зійшлись до Йосипа, разом вечеряли й вітали Тараса. Він сказав рідним, що скоро їх буде звіль-нено з кріпацтва...»

Там же, в Кирилівці, поет зустрівся і з своєю сестрою Яриною. «Була я на городі, копала грядки,— розповідала Ярина,— дивлюсь, біжить моя дівчинка:—

Мамо, мамо, вас якийсь Тарас кличе...—

Який Тарас? — питаю, а сама й з місця не можу здвигнути, аж ось і сам він іде.—

Здрастуй, сестро...— Я вже й не знаю, що діялось зі мною тоді. Сіли ми на призьбі, він, сердешний, поклав го-лову на коліна і просить, щоб я розка-зувала йому про життя своє гірке».

Але за Шевченком весь час наглядає поліція, і вже 15 липня, коли він, переїхавши човном Дніпро, простував до села Прохорівки, до Максимовича, його було заарештовано. Перебуваючи під арештом у Черкасах, поет пише вірші «Сестрі» та «Колись дурною головою», де го-ворить:

О горе! Горенько мені!

І де я в світі заховаюсь?

Щодень пілати розпинають,

Морозять, шкварять на огні!

Привізши Шевченка до Києва і зро-бивши допит, йому дозволили жити під наглядом поліції. Тут він зустрівся із своїм старшим товаришем, художником І. Сошенком, який викладав малювання у 2-й київській гімназії, а також по-знайомився з молодим учителем Михай-лом Чалим, майбутнім біографом його.

Розглянувши зроблені на Шевченка доноси під час подорожі по селах Київщини, київський генерал-губернатор повідомив шефа жандармів про те, що справа Шевченка залишена без наслід-ків і що йому дозволено повернутися до Петербурга.

Відвідавши своїх київських знайо-мих і діставши дозвіл на повернення до Петербурга, Шевченко, не побувши в Україні і трьох місяців, вирушив з Києва. 13 серпня, заїхавши у Переяслав, поет завітав знову до Козачковського.

Але й за ці три місяці Т. Шевченко побачив багато. Воно лягло йому на сер-це страшним тягарем, поет скрізь ба-чить тяжкі наслідки Переяславського договору, який свого часу зробив геть-ман Богдан Хмельницький з Москвою саме тут, у Переяславі, де ще 1845 року поет написав свій невмирущий «Запо-віт». Козачковський згадує, що «настрій у нього був гнітючий». Побувши там два дні, Шевченко написав гостру са-тиру:

Якби-то ти, Богдане п'яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подививсь!

Упився б! здорово упивсь!

І, препрославлений козачий

Розумний батьку!.. І в смердячій

Жидівській хаті б похмеливсь

Або в калюжі б утопивсь,

В багні свинячім...

Поет своїм великим серцем збагнув усю трагедію України. Він розумів, що наперекір гетьмановим планам — «щоб москаль добром і лихом з коза-ком ділився», Україну грабує Москва: «Байстрюки Єкатерини сараною сіли».

Це старовинне козацьке полкове міс-то, колись красиве й горде, тепер було зруйноване, занедбане, а з людей оку-пант поробив рабів. І ця картина, що стояла перед ним, ніби уособлювала всю Україну. І, як бачимо, наш поет повер-тався до російської столиці ще з біль-шим переконанням, що все те нещастя принесла в Україну Московія.

Пробувши в дорозі двадцять днів, Т. Шевченко 7 вересня вранці приїхав до Петербурга. Тим часом ще до виїзду Т. Шевченка з Петербурга і під час його відсутності провадилося листування мі-ністерства освіти, жандармерії, цензора, де брав участь і сам цар, у справі доз-волу на видання «Кобзаря» та інших творів, і після багатьох викреслень його все ж було дозволено друкувати.

В одному з листів в Україну поет 26 листопада так згадує про цензурні обмеження: «Сьогодні цензура випусти-ла із своїх пазурів мої безталаннії думи та так, проклята, одчистила, що я не впізнав свої діточки».