Нездужати став Шевченко з кінця I860 року. А тяжкий стан здоров'я наступив під кінець січня 1861 року. 20 січня вже з трудом написав Варфо-ломію Шевченкові листа, якого закін-чив словами: «Утомився, ніби копу жита за одним заходом змолотив».

Про останній день життя Тараса Гри-горовича найкраще свідчить розповідь О. Лазаревського, що був при хворому.

В суботу 25 лютого, в день іменин Шевченка, першим відвідав хворого М. М. Лазаревський і застав його в жах-ливих муках, він сидів на ліжку і тяж-ко дихав.

«Напиши братові Варфоломію, що ме-ні дуже недобре!» — проказав він з трудом. Приїхав лікар Барі і сказав, що водянка кинулась у легені. Муки страдника були несказанні. Мушка, покладена на груди, дещо полегшила страждання, і хворому прочитали при-вітальну депешу з Харкова від Трунова. «Спасибі»,— тільки й міг сказати. Потім попросив відкрити кватирку, випив склянку вони з цитриною і ліг. Здава-лося, він задрімав. Присутні зійшли в його майстерню.

Близько третьої години хворого від-відали ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п'ять—десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлю-вав бажання зажити опій, щоб забутись у сні. Коли лишився у нього сам M. M. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, що він навесні поїде в Україну, що рідне повітря поверне йому здоров'я. «От якби додому, там би я, може, одужав»,— казав він.

У цей час хворого відвідав лікар, він знайшов його в порівняно задовільному стані і радив далі вживати ті самі ліки.

О 6 годині приїхав один із друзів з лікарем Круневичем. Хворий знову був у тяжкому стані і, здавалось, розу-мів це.

О 9 годині приїхали знову Барі і Круневич, вислухали груди хворого: вода продовжувала наповнювати легені. По-ставили другу мушку. Вислухавши при-вітальну телеграму від Полтавської громади, поет сказав: “Спасибі, що не забувають!”.

По тому лікарі зійшли вниз. Тим дру-зям, що лишилися з ним, Тарас Григо-рович сказав: «Чи не засну я, візьміть вогонь!» Але хвилин за п'ять знову озвався: «Хто там?» І коли на його клич з'явились, він попросив повернути Барі і сказав: «У мене знову починається па-роксизм, як би спинити його?» Поклали на руки гірчичники.

О пів до одинадцятої Тараса Григоро-вича відвідав М. М. Лазаревський з ін-шими приятелями. Вони застали хво-рого сидячим на ліжку без вогню, йому було дуже тяжко. На зауваження Михайла Матвійовича, що, може, йому заважають, Тарас Григорович відповів: «І справді так, мені хочеться говорити, а говорити тяжко».

Майже всю ніч просидів він на ліжку, обіпершись об нього руками: біль у гру-дях не дозволяв йому лягти. Він то засвічував, то гасив свічку, але до при-сутніх унизу не озивався.

О п'ятій годині він попросив залише-ного коло нього слугу приготувати чаю і випив склянку з молоком. «Прибе-ри ж ти тепер тут, а я зійду вниз».

Зійшов Тарас Григорович у майстер-ню, охнув, упав, і о пів до шостої нашого дорогого, рідного поета не стало.

28 лютого відбулася поховальна обід-ня. Храм був повний.

О п'ятій годині покійного поховали. Промови говорили: Куліш, Білозерський, Костомаров, Чужбинський, Таволга, Хархатий, Курочкін, Южаков і Чубинський.

По смерті поета появилось багато спо-гадів, в яких автори розкривали все нові й нові епізоди з життя Шевченка, по-казували, якою невмирущою славою овіяний його образ у народних глибинах.

* * *

Правильно оцінив тоді Куліш роль Шевченка, коли писав: «Спів цей був для неї (київської молоді.— Д. Ч.) воістину гуком воскресної труби архан-гела...» «Тільки на Шевченка взирало не зв'язане нічим, крім дружби, браття, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правильний”, або в іншому місці: «Справді, наші молоді мрії знайш-ли в Шевченкові благословенне оправ-дання, знайшли запоруку своєї буду-чими. Се вже був не Кобзар, а націо-нальний пророк...»

Отже, не тільки творчість поета, а й численні матеріали свідчать про те, що Шевченко був людиною високих мораль-них людських якостей, що стояла на-рівні з кращими світовими творцями-мислителями.

Тим-то славетної пам'яті нашого ге-нія несила було заплямувати чи знеці-нити ні критикові Бєлінському, ні панам Мартосам, ні пізнішим фальсифікато-рам, що в своїх цілях намагалися вико-ристати його творчість.

Він залишається серед нас, українців, і далі невмирущим як поет, як геній, як проводир, що показує нам шляхи у боротьбі за наші ідеали.

Беручи всю світову літературу, тяжко знайти серед письменників другу по-дібну постать, що пройшла б такий же винятковий життєвий шлях: що вийшла б із самих низів і досягла б найбільшо-го злету творчого генія, що з прожитих 47 років життя була б лише десять ро-ків на волі, що була б одночасно поетом, прозаїком, драматургом, малярем, чу-довим різьбярем, співаком, редактором, а головне, що могла б так глибоко від-бити думки, життя і мрії свого народу, як це зробив геніальний Тарас Шев-ченко, ставши письменником світової слави.

Його часто порівнюють з шотланд-ським поетом Бернсом, але Берне не мав такої жахливої біографії, такої си-ли і багатства жанрів та революційності.

Росіяни часто ставлять його поруч на-родного поета Кольцова, але той не мав ні того творчого розмаху, ні світової слави і навіть у своїй батьківщині ли-шився тільки на сторінках історії літе-ратури та в хрестоматіях, а його твори не стали настільною книгою, як Шезчедків «Кобзар».

Його порівнюють з Пушкіним, але ж Пушкін не вийшов з найбідніших шарів народу, не був революціонером, не став оборонцем свого народу і не відбив його стремлінь у такій мірі, як