Все це іноді навіть заступало собою в Овідія його фривольне трактування кохання й надавало йому певного роду романтич-ного відтінку. Цим можна пояснити популярність Овідія в усі часи, й до того ж навіть у середні віки, коли він породив нема-ловажну наслідувальну літературу й виявився наставником, на-приклад, для знаменитих провансальських трубадурів.

3. Другий період творчості. Другий період творчості Ові-дія — це перші роки нашої ери, до заслання поета. Творчість Овідія цих років відзначена істотно новими рисами, оскільки він намагається тут вихваляти зростаючу імперію, не нехтуючи ні-якими лестощами щодо Юлія Цезаря й Августа і звеличуван-ня римської старовини. Можна прямо сказати, що вдається це йому дуже погано. Проте колишня любовна тематика, і далі ві-діграючи величезну роль, уже не є єдиною й підпорядковується тепер і новій тематиці, й новій художній методології.

4. «Метаморфози» (або «Перетворення») є головним твором Цього періоду. Тут поет використав популярний в елліністичній літературі жанр «перетворювання» (маються на увазі перетво-рювання людини на тварин, рослин, неживі предмети й навіть на зорі). Але замість невеликих збірок міфів про такі перетво-рення і замість ескізних начерків цих перетворень, які є в

попередній літературі, Овідій створює величезний твір, у якому близько 250 більш або менш розроблених перетворень, розмі-щуючи їх переважно в хронологічному порядку й розробляючи кожний такий міф у вигляді прекрасного епілія. «Метаморфози» не дійшли до нас в остаточно обробленому вигляді, бо Овідій, перед тим як вирушити на заслання, в пориві відчаю спалив рукопис, над яким він тоді працював.Цей твір зберігся лише завдяки тому, що деякі списки його були в поетових друзів, які й змогли згодом відновити його як єдине ціле. Сліди неповної доробки твору неважко помітити ще й тепер, хоч в основному він усе ж залишається найбільшим твором античної літератури, який поряд з твором Гомера в усі віки був для широкої публіки головним джерелом ознайомлення з античною міфологією й який завжди захоплював своїми художніми достоїнствами.

а) Сюжет «М є т а м о р ф о з» є не що інше, як уся ан-тична міфологія, викладена систематично й по змозі хроноло-гічно, наскільки в ті часи взагалі уявляли собі хронологію міфа. Щодо хронологічної послідовності викладу, то найвиразнішими є перші й останні книги «Метаморфоз».

Саме в книзі І зображується первісне, найдавніше перетво-рення, тобто перехід від хаотичного стану, безладного нагрома-джування стихій до оформлення світу як гармонійно впорядко-ваного космосу. Далі йдуть чотири традиційні віки — золотий, срібний, мідний і залізний, гігантомахія, виродження людей і всесвітній потоп, коли на вершині Парнасу залишаються тільки Девкаліон і Пірра, від яких починається нове людство. До ста-родавньої міфологічної історії Овідій відносить і вбивство Пі-фона Аполлоном, переслідування Дафни Аполлоном, міфологію Іо, Фаетона. Разом з іншими міфами книги II весь цей старо-давній період міфології Овідій уявляє собі як час царя Інаха, звідки й походить найдавніша аргоська міфологія.

Книги III й IV «Метаморфоз» вводять нас в атмосферу іншо-го, також дуже давнього періоду античної міфології, а саме: трактують фіванську міфологію. Тут нам змальовуються старо-винні образи Кадма і Гармонії, Актеона, Семели і Тіресія (III, 1—338). Проте в цих двох книгах є й такі вставні епізоди, як міфи про Нарциса і Ехо (Луну) (III, 339—510), Пірама і Фісбу (IV, 55—167) та про подвиги Персея (IV, 604—803).

Книги V—VII стосуються часу аргонавтів. У книзі V багато дрібних епізодів, найбільший з них присвячено Фінею (1—235). З книги VI як найвідоміші відзначимо міфи про Ніобу (146— 312), а також про Філомелу і Прокну (412—676). У книзі VII міфології аргонавтів безпосередньо присвячено оповідання про Язона і Медею (1 —158), про Езона (159—293) та про втечу Медеї (350—397). Тут же оповідання про Тезея і Міноса (398—522).

Книги VIII—XI — це міфи часів Геракла. В книзі VIII славляться міфи про Дедала й Ікара (183—235), про Калідон-

ське полювання (260—546) та про Філемона і Бавкіду (612— 725). Більше як половину книги IX присвячено самому Герак-лові й пов'язаним із ним персонажам — Ахелою, Нессові, Алк-мені, Іолаю та Іолі (1—417). Книга X сяє знаменитими міфами про Орфея й Еврідіку (1 —105), Кипариса (106—142), Ганімеда (143—161), Гіацинта (162—219), Пігмаліона (243—297), Адо-ніса (503—559) та про Атланта (560—739). Книга XI відкри-вається міфом про смерть Орфея та про покарання вакханок (1—84). Тут же й міфи про золото Мідаса (85—145) і про вуха Мідаса (146—193), а також оповідання про Пелея і Фетіду (221—265), яке сповіщає про троянську міфологію.

Книги XII і XIII — троянська міфологія. В книзі XII перед нами проходять образи греків в Авліді, Іфігенії (1—38), Кікна (64—145) і смерть Ахілла (580—628). Сюди ж Овідій помістив і відомий міф про битву лапіфів і кентаврів (210—535). З кни-ги XIII до троянського циклу спеціально належать міфи про спір між Аяксом і