Як приклад умілої суперечки звичайно наводять сперечання між Уліссом і Аяксом за Ахіллову зброю, а похвальну промову виголошує афінський народ Тезею (VII, 433—450); чудову про-мову, майже гімн, виголошують шанувальники Вакха своєму божеству (IV, 11—32). Сильним риторичним елементом, правда, в поєднанні з іншими жанрами, пройнята й заключна похвала Юлію Цезарю й Августові.

Як зразок епістолярного жанру можна навести листа Бібліди до свого коханого Кавна (IX, 530—563).

Представлено в «Метаморфозах» Овідія й такі типово еллі-ністичні жанри, як, наприклад, ідилія, в зображенні первіс-них часів, а також і в відомому оповіданні про Філемона і Бав-кіду, або любовна елегія в оповіданні про Циклопа і Га-латею та ін. ~" ~

Нерідко Овідій користується й жанром етіологічного міфа (тобто міфа, який міфологічно пояснює якесь реальне історичне явище). Такими є оповідання про появу людей з камін-ців, які кидали собі за спину Девкаліон і Пірра, або оповідання про походження мірмідонян від мурашок. Улюблений в античній літературі жанр описування художнього твору, так званий ек-Фрасис, трапляється й у «Метаморфозах». Таким є зображення палацу Сонця (II, 1 —18) з золотими стовпами, зі слоновою кіст-кою над фронтоном та зі срібними дверима, образи богів і в ткацькому мистецтві Мінерви й Арахни та ін.

Не цурався Овідій і жанру серенади (XIV, 718—732) та епітафій (II, 327 і далі).

Зрештою, кожне оповідання з «Метаморфоз» — це невелике й заокруглене ціле зі всіма ознаками елліністичного є п і л і я.

Незважаючи на цю велику кількість жанрів і на всю безліч

переказів у кожному жанрі, «Метаморфози» задумано як єдиниі і цілісний твір, а це знов-таки відповідає елліністично-римськії тенденції поєднувати універсальне й роздрібнено-індивідуальне «Метаморфози» зовсім не є якоюсь хрестоматією, що містить ) собі окремі оповідання. Всі оповідання тут обов'язково об'єд-нано тим чи іншим способом, іноді, правда, цілком зовнішнім. Так, іноді автор вкладає в уста якого-небудь героя різні міфи, або діє асоціація за схожістю, за контрастом або навіть за про-стою суміжністю щодо часу, місця дії й зв'язків, або проводить-ся аналогія певного героя з іншими. Формально «Метаморфози» є єдиним твором, не кажучи вже про їхню художню єдність.

д) Художній стиль. Художній стиль твору Овідтя має своїм призначенням подати фантастичну міфологію^ігксамостій-ний предмет зображення, тобто перетворити їїіі^ґиевного роду естетичну самоціль. Слід додати й те, що в Q-шдія зовсім немає ніякої власної міфологічної творчості_-і^4Цшлогічна канва міфів, які він передає, належить не йому, а Ге тільки старовинним над-банням греко-римської культури. А сам Овідій тільки добирає різного роду деталі, поглиблюючи їх у психологічному, естетич-ному чи філософському відношенні.

Художній стиль «Метаморфоз» є разом з тим і реалі-стичним стилем, бо всю міфологію твору наскрізь пройнято рисами реалізму, який часто доходить до побутовізму, й до того ж навіть до побутовізму в сучасному Овідієві римському дусі.

Овідій передає психологію богів і героїв, змальовує всі їхні слабості й інтимності, всю їхню схильність до побутових пере-живань, аж до фізіології включно.

Сам Юпітер часом залишає свої страшні атрибути й зали-цяється до дівчат. Закохавшись у Європу, він перетворюється на бика, щоб викрасти її; але гарну поставу цього бика, його любовні кривляння й те, як він зваблював Європу, Овідій зма-льовує цілком у тонах психологічного реалізму (II, 847—875). Аполлон закохався в дочку річки Пенею Дафну. Всілякими улесливими розмовами він благає в неї взаємності, але дарма. Як галантний кавалер, він рекомендує їй причесати свої роз-патлані коси, але Дафна не слухає його. Вона тікає від нього, й він намагається догнати її. Ось-ось Аполлон дожене її, й вона вже відчуває його близьке дихання. Але в цю мить вона просить Пеней змінити її вигляд, щоб відвернути увагу Аполлона. її тіло німіє, груди обростають корою, коси перетворюються на листя. Але й коли вона перетворюється на лавр, Аполлон усе ще намагається обійняти її й під корою дерева чує прискорене биття її серця. Цікаво, що він хоче привабити її своїми божест-венними достоїнствами й зразу ж докладно перелічує їх.

Той самий Аполлон плаче за Кипарисом (X) і нестямно пе-реживає смерть Гіацинта. Особливо часто Овідій висуває на перший план почуття кох'ання в його найрізноманітніших від-348

тінках: то читаємо про ідилічне, зовсім безтурботне кохання старих Філемона і Бавкіди, то бачимо, як Овідій захопився опи-суванням бурхливого, пристрасного, такого, що не знає ніяких перешкод, кохання Пірама і Фісби з його трагічним фіналом. Кохання, пройняте сильним, загостреним естетизмом, відзначає Пігмаліона, який створив таку красиву статую,