а) «Скорботні п і с н і». Ця збірка складається з п'ятьох книг елегійних двовіршів. З першої книги особливо відомими є 2 і 4 елегії, де описано бурю, що знялася, коли Овідій плив до місця свого заслання, й 3 елегія з описом прощальної ночі в Римі. Всі ці елегії Овідія різко відрізняються від його поперед-ніх творів щирістю тону, глибоким душевним стражданням, по-чуттям безпорадності й катастрофи та сердечними звіряннями. Всі інші елегії першої книги звернено до римських друзів і до дружини, вони містять у собі гіркі поетові нарікання на свою долю.

Друга книга — суцільне жалібне благання до Августа про помилування.

Останні три книги присвячені тяжким роздумам над власною долею у вигнанні, проханням про помилування, зверненням до друзів і дружини по допомогу та деяким думкам про своє мину-ле й свою творчість. Відзначають 10 елегію з книги IV, присвя-чену автобіографії поета, звідки й стало відомо про місце його народження, про батька і брата, про його троє одружень, про дочку, про його ранній нахил до поетичної творчості й несхиль-ність до службових занять.

б) «Листи з П о н т у», що становлять елегії в чотирьох книгах, було почато в 12 р. н. є., а останні з них, очевидно, було видано вже після смерті поета. Одноманітність тону, смуток, на-рікання на долю й прохання про помилування, характерні для попереднього твору, відзначають і ці «Листи». Новиною є звер-нення до високопоставлених друзів зі згадуванням їхніх імен, чого раніше Овідій не робив, боячись накликати гнів Августа на своїх адресатів. Трапляються й мотиви веселого характеру та деякого задумливого гумору; поет вдається тут іноді й до риторики та міфології, що свідчить про те, що він певною мірою звикав до нового способу життя. До дружини звернено всього тільки двоє послань.

До останнього періоду творчості Овідія належать і твори «Ібіс» (назва одного єгипетського птаха), «Рибна ловля» й «Горішник» — твори або малоцікаві в історико-літературному відношенні, або незакінчені, або сумнівні щодо авторства Ові-дія.

, ервые произведения оригинальной древнерусской литературы, дошедшие до нас, относятся к середи-не XI столетия. Их создание обусловлено ростом политического, патриотического сознания раннефе-одального общества, стремящегося упрочить новые формы государственности, утвердить суверенность Русской земли. Обосновывая идеи политической и религиозной самостоятельности Руси, литература стремится закрепить новые нормы христианской феодальной этики, авторитет власти светской и духовной, показать незыблемость, «вечность» фео-дальных отношений, норм правопорядка.

Основные жанры литературы этого времени

исторические: предание, сказание, повесть и религиозно-дидактиче-ские: торжественные слова, поучения, жития, хождения. Историчес-кие жанры, опираясь в своем развитии на соответствующие жанры фольклора, вырабатывают специфически книжные формы повест-вовапия «по былинам сего времени». Ведущим жанром становится историческая повесть, основывающаяся на предельно достоверном изображении событий.

Религиозно-дидактические жанры, испытывая влияние византий-ской литературы, вбирают в себя самобытные черты древнерусской литературы.

Особое место в этой жанровой системе занимают «Поучение» Вла-димира Мономаха и «Слово о полку Игореве». Первое, связанное с традициями религиозных поучений, посвящено вопросам светским, смело включает в повествование элементы автобиографические. Вто-рое вырабатывает новую жанровую форму лиро-эпического повество-вания, опираясь на традиции народной эпической поэзии, с одной стороны, и исторической «трудной», воинской повести — с другой. В зависимости от характера отражаемых в повестях событий они могут быть «воинскими», повестями о княжеских преступлениях. Каждый вид этих исторических повестей приобретает свои специфи-ческие стилистические особенности.

Исторические жанры древнерусской литературы, как правило, бытуют не отдельно, а в составе летописей, религиозно-дидактиче-ские — в составе специальных сборников (Святославов «Изборник 1073 года», «Златоуст», «Златоструй», «Измарагд», «Четьи-Минеи», «Пролог»). Эти сборники включали произведения дидактические — учительные слова и агиографические — жития, предназначавшиеся для назидательного чтения как инокам, так и мирянам, а также и для богослужебной практики. Летопись нельзя рассматривать как жанр древнерусской литературы, это скорее форма бытования преиму-щественно светских жанров, где принцип погодного изложения дает возможность включать разнообразный материал: погодную запись, сказание, повесть (эти исторические жанры были посвящены важ-нейшим событиям, связанным с военными походами, борьбой против внешних врагов Руси, строительной деятельностью князя, усобицами, необычными явлениями природы — небесными знамениями. В то же время летопись включала в свой состав и церковную легенду, эле-менты жития и даже целые жития, юридические документы.

Одним из древнейших дошедших до нас величайших историче-ских и литературных памятников второй половины XI — начала XII столетия является «Повесть временных лет».

«Повесть временных лет» отразила становление древнерусского государства, его политический и культурный расцвет, а также на-чавшийся процесс феодального дробления. Созданная в первые деся-тилетия XII в., она дошла до нас в составе летописных сводов более позднего времени. Самые старшие из них — Лаврентьевская ле-топись 1377 г., Ипатьевская, относящаяся к 20-м годам XV в. и Пер-вая Новгородская летопись 30-х годов XIV в.

В Лаврентьевской летописи «Повесть временых лет» продолжена северорусской Суздальской летописью, доведенной до 1305 г., а Ипатьевская летопись, помимо «Повести времепных лет», содержит летопись Киевскую и Галицко-Волынскую, доведенную до 1292 г. Текст этих летописей опубликован Археографической комиссией в I—III томах полного собрания русских летописей.

Все последующие летописные своды XV—XVI вв. непременно включали в своей состав «Повесть временных лет», подвергая ее редакционной и стилистической переработке.

История возникновения начальной русской летописи привлекала к себе внимание не одного поколения русских ученых, начиная с В. Н. Татищева. Однако только А. А. Шахматову, выдающемуся русскому филологу, в начале нынешнего столетия удалось создать