Переповідаючи історію Київської Держави, головне ж з часу, відколи вона почала хилитися до упаду, ми чимраз частіше стрічалися з західно-українськими князями, що їх діяльність виходила поза межі їхніх волостей і, так чи інакше, впливало на хід і уклад загальноукраїнської політики. Зчаста ми мусіли згадувати князів Ростиславичів головною ж Василька Теребовельського, Володимира Володаревича, Ярослава Осмомисла з галицьких, та Давида Ігоревича й Романа Мстиславича з волинських князівств. Особливо помітною була на тлі загально-української політики тих часів постать останнього князя. Бо й справді небуденною особистістю був Роман Мстиславич, творець Галицько-Волинської держави, якому тільки передчасна смерть не дозволила відіграти роль Володимира Великого чи Ярослава Мудрого.

Уславлений герой давньої Русі, полководець і рицар, державний діяч і дипломат Роман оспіваний не лише в літописах, а й у фольклорі. Зберігся навіть цикл билин присвячених цьому князеві. Так само як билини про Володимира Великого, билини про Романа Мстиславича малюють його ідеальним князем, захисником своєї землі.

Роль, яку відігравав на Русі Роман, прозваний у народі Великим, чудово ілюструють слова звернення до нього співця „Слова о полку Ігоревім":

А ти буй Романе, і ти Мстиславе!

Мисль одважна

Покликає вам розум на діло,

Високо плаваєш ти, Романе,

В подвигах ратних,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники

Під шоломами латинськими.

Тай не одна країна гунська,

Литва ще й ятвіги,

Деремела й половці

Списи свої покидали

А голови переклонили

Під тими мечами булатними!

Цей дещо гіперболізований образ переможця багатьох країн і народів відбиває, хай у поетично-узагальненому вигляді реальну постать давньоруського володаря, на долю якого випало чимало битв і походів, дипломатичних перетрактацій та міжнародних угод. Сухі та короткі часом свідоцтва вітчизняних літописів та іноземних хронік дозволяють історикам простежити життєвий шлях одного з видатних діячів Київської Русі, принаймні значну його частину.

Щож вирушимо і ми сторінками джерел почавши, з найпершої згадки про нашого героя.

Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного кривоустим, і волинського, київського великого князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха. Здається він на поч.50-х pp. XII ст. Коли Мстислав на недовгий час став київським князем (1167-1169рр), виникла можливість для початку політичної кар'єри його юного сина. Під 1168р. Київський літописець скупо занотував: „Прислали новгородці до Мстислава, просячи у його сина ,і той дав їм Романа" .Проте проти цього Андрій Боголюбський запротестував війною. Він вислав свого сина на Київ і зруйнував його без пощади.

Властолюбне й гоноровите боярство Новгорода Великого запросило на престол сина київського князя хіба що за традицією: з часів Володимира Святославина там сиділи старші нащадки загальноруських володарів. Та був, здається, в тому запрошенні й тверезий політичний прорахунок. Мстислав не вважався сильним князем, його влада на Русі оспорювалася іншими князями, йому було не до порядкування в Новгороді. І якщо такі розрахунки існували вони швидко справдилися.

Наступного року Мстислав Ізяславич втратив велико-князівський пристіл і відступив до Володимира-Волинського, спадкового володіння зачатків Мономаха, звідкілля він ще якийсь час безуспішно намагався повернутися до Києва. Його спроби були марними, а й це знало новгородське боярство. 1170р. воно, як делікатно висловився новгородський літописець, "Вказало шлях князеві Роману", тобто вигнало.

У тяжку годину втрати Новгорода юний князь отримав звістку про смерть батька у Володимирі він негайно прямує у Волинь і надовгі три десятиліття робиться волинським князем. Його життя у тихому і провінційному Володимирі мало відоме історикам .Дрібний по суті удільний князь не привертав уваги літописців. Тому історикам залишається з малою часткою ймовірності лише реконструювати обставини й перебіг Романового правління у волинському князівстві.

Цей буде нашим наступним кроком на шляху життя і діяльності Романа Мстиславича.

Виходячи з дій Романа після того, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що він у роки нескінченного(як, певно йому самому здавалось)волинського сидіння створив власну модель державного управління. Праправнук Мономаха з юних літ зрозумів , що корінь сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому він поволі послідовно обмежує сваволю бояр, придушує феодальну опозицію. Польський історик ХУст. Ян Длугош з якогось давньоруського джерела дізнався, що Роман приборкав духовного князя-володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізаторським заходам.

Певна річ, подібно до інших князів , Роман спирався на бойову, віддану йому дружину. Але на відміну від інших володарів він дбав і про забезпечення своїм заходам більш широкої суспільної підтримки. Тому князь орієнтувався на середні і вищі верстви міського населення багатих волинських міст. Це дозволило Роману зміцнити центральну раду в князівстві, піднести його економічну ,а від так - і військову міць. Вже в другій половині 80-х pp. XII ст. Волинський князь зміг розпочати боротьбу за об'єднання Волинської землі з Галицькою, зрозуміло під власною рукою. Така його діяльність об'єктивно сприяла суспільному поступові, бо в розпалі феодальної роздробленості об'єднавча політика відповідала бажанням абсолютної більшості давньоруського суспільства, вимогам його економічного, політичного й культурного розвитку, головне ж - потребам захисту державних кордонів від зазіхань з боку західних сусідів, та кочовиків з Причорномор'я. ,

Лише на схилі XII ст. У 1199 р., Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-Волинського князівства, З тієї пори літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього сюзера одного з найбільших і найсильніших давньоруських князівств. Однак Романова слава переможця полонених ханів бере свій початок ще в тій частині його життя,