Перші кроки були зроблені в циклі “Будівлі” та невеликій поемі “Гофманова нічь”:

І рухається день, як верств одвічних здвиг,

І другий день уже чекає черги,

Бо кожен день - як вибух і як штурм,

Шалений марш напружень і енергій…

Але до свого художнього завдання він підходив здалека - як поет, що мислить історико-культурними, духовними, естетичнимии категоріями.

Паралельно з середини 20-х років Микола Платонович починає співпрацювати як редактор і сценарист в кіноматографії. Він бере участь у створенні низки фільмів, пише книжку про Олександра Довженка, редагує журнал “Кіно”. Разом з колективом писменників працює на щойно побудованій Київській кінофабриці та викладає в кіноінституті. Ця плідна співпраця продовжується аж до 1934 року.

Микола Платонович Бажан, близько спілкуючись з О. Довженком, вповні відчув на собі вплив його могутньої індивідуальності. Поет був не тільки глядачем “Арсеналу”, “Землі”, але й безпосереднім свідком обставин їх виникнення. Все було йому близьке в цих великих фільмах: справжнє новаторство, громадський пафос, національна своєрідність, синтез епосу, лірики і публіцистики. Деякі критики вважають, що оптимістичне мистецтво Довженка сприяло в значній мірі подоланню духовної кризи, яку довелося пережити поетові незабаром після переїзду до Харькова в 1924 році. Безпосереднім її джерелом було хибне уявлення про нову економічну політику - безліч важких вражень тиснули на незагартовану свідомість і породжували розчарування в сучасності:

Відстукали копита коней бойових,

Серця - в мозиль, каміння - в пил зітерши,

І я прийшов, прийшов уже не перший

Слідами втоптаних доріг.

Слідами втоптаних доріг

Прийшов, спізнившись і відставши,

І став, хоч знаю - не назавше,

Буденний час мигички та відлиг.

В 1929 році виходить третя збірка поета - “Будівлі”, з`являється ряд внутрішньо полемічних і самокритичних віршів на тему: мистецтво і дійсність. “Нічний рейс”, “Моєму другові”, почасти “Дорога” і вже, безперечно, “Гофманова нічь”.

“Гофманова нічь”, переконливо розкриваючі трагедійність духовного роздвоєння, викликає подив і досі, захоплює яросним мистецьким темпераментом, незвичайністю образної мови. Ще різкіше та пристрасніше звучить голос поета в “Розмові сердець”, де розгортається філософський спір з нічною примарою, яка нашіптує, що людина “нового світу” ніколи не позбудеться душевних плям, винесених з “імперської істерики, з самодержавної нещадної нудьги” та “кабацького” анархізму. Відомо, як підсумував цей напружений і драматичний спів ліричний герой Бажана: “Всесвітнє падло і вселюдська гнусь, здехайте у своїй зачиненій конурі! Повстала у вогні, в пожежі, в герці й бурі Вкраїна інша й інша Русь…”

“Післямовою” до цієї поеми стала написана через кілька років знаменита “Смерть Гамлета”. Між поемою і епілогом до неї пролягли чотири роки, що вмістили в собі напругу першої п`ятирічки, ліквідацію куркульства, суцільну колективізацію, вихід країни на оперетивні простори соціалізму.

За цей час Микола Бажан пройшов великий шлях. Духовна криза давно лишилася позаду.

Якщо “Розмова сердець” - поема внутрішньої кризи “дволикого серця”, то “Смерть Гамлета” - торжество безкомпромісності, цільної свідомості над дволичністю, всіма “блуканнями роздвоєних душ”.

Такою ж наступально морально-філософською, суспільно-психологічною проблематикою відзначаються й інші тогочасні поеми - поеми-монологи, поеми-роздуми, в яких бушують піднесені до глобальних масштабів “битви ідей”. Це - написане одночасно з “Гофмановою ніччю” у 1929 році “Гетто в Умані” з його недвозначним висновком: “Нехай горять Сіони, катівні нації і плахи мордувань!” Далі була “Трилогія пристрасті”, що завершувалась переконливим емоційно-філософським фіналом. І був, як своєрідне завершення цілого етапу, великий вірш “І сонце таке прозоре” - радісне вітання людини тогодення, твір, який М. Заболоцький вважав одним з найкращих зразків філософської лірики.

Тема смерті і життя все більше хвилює поета; над людством, його культурою, майбутнім нависає загроза знищення, фашизм все ближче підкрадається до кордонів держави, наближається час, коли перед кожним постане потреба пожертвувати всім особистим в ім`я волі.

Це стосується насамперед написаної в 1935-1937 рр. поеми “Безсмертя”, де з мажорною піднесеністю повним голосом вперше в історії поет зважився сказати людині: “Здраствуй, вірний друже! Здраствуй, кохана! Здраствуй, батько! Здраствуй, Вітчизно!”

Звучання цього схвильованого “здраствуй!”, промовленого до справжньої людини - нового героя нового людства, - відчутне в усій образній мові поемі.

Матеріал поеми вимагав від автора строгої правдивості, бездоганої вірогідності в зображенні історичних обставин, атмосфери часу, дійсних фактів. Разом з тим, “Безсмерття” - твір масштабних узагалень, пронизаний ясно відчутним філософським струменем.

Дослідники справедливо зазначали, що в “Безсмерті” відчувається використання досвіду В. Маяковського, присутня жива спільність пошуку та найголовніших принципових рішень.

Зовсім в іншому, приземленому й олюдненому плані вирішується та ж тама в поемі “Батьки й сини”, написана наприкінці 30-х років.

Цей твір, епічний і простий, виник на перехресті провідних ідей творчості поета. Він утверджував подвиг, малював цільні характери, розкривав красу простої мужності.

Перенесення традицій героїки грамадянської війни безпосередньо на події того часу, дозволило поетові в 1939 році написати поему “Мати” і присвятити її прикардоннику, герою Хасану, українському хлопцю, що загинув далеко від рідних осель, захищаючи свою Велику матір - всю радянську землю.

Вдивляючись у випадково викопаний садівником череп воїна громадянської війни, у фотографію захисника наших далекосхідних кордонів, в бронзу луганського пам`ятника Цуповим, поет