Своєрідний, несхожий на все написане цикл “Подорожі”, що склався між 1936-1940 роками і посів значне місце в творчості поета.

Грузинські й узбекистанські цикли з`явилися в результаті поїздок до двох братніх республік. Ці поїздки, як і пов`язана з ними напружена робота Миколи Бажана над перекладами поезії Грузії та Узбекистану, свідчили про характерне для 30-х років зростання інтернаціональних взаємин між літературами радянських народів.

Вперше так широко відкривалася краса досі маловідомих культур, пейзажів, легенд, вперше читалися сторінки героічної історії гноблених царизмом націй, вперше доторкалися поети до музики далеких мов і шукали шляхів до її відтворення в рідному слові. Вабило благородство інтернаціональної мети, пізнання невідомого, можливості естетичних знахідок. В цьому новому процесі була своя велика притягаюча сила, чудово відбита відомим віршем Павла Тичини “Чуття єдиної родини” (1936 рік):

До мови доторкнешся - м`якше

м`яких вона тобі здається.

Хай слово мовлене інакше -

та суть в нім наша зостається.

Спочатку так, немов підкова

в руках у тебе гнеться, бідна!

А потім раптом - мова! мова!

Чужа звучить мені, як рідна.

Бо то не просто мова, звуки,

несловникові холодини -

в них чути труд, і піт, і муки,

чуття єдиної родини.

Мандри по гірських стежках Грузії, несподівані зустрічі з величчю національних реліквій народу, праця над перекладом “Витязя в тигровій шкурі” Шота Руставелі та сучасних поетів, глибоке проникнення в закони незнайомої мови - все супроводжувалося пізнанням в самому собі нового світлого почуття.

Трудовий порив післяреволюційних років на побудову соціалізму вперше так повно розкрив творчий характер праці. Тому поет прагнув перед усім знайти її слід, що виводить людину на нові непізнані простори. Він порушує спокій руїн, підіймає мури та колони, вгадує за “глухим мовчанням брил” кроки історії та натхнення давно зниклих майстрів.

Знову і знову вступає в дію його виняткове вміння оживляти мертві речі: орнамент, склепіння будов або, як у “Безсмерті”, шматок звичайної путіловської рейки.

Вірш “На руїнах в Кутаїсі” надзвичайно виразно показує і цю характерну властивість обдаровання художника і спрямування його естетичних інтересів. Погляд на красу минулого незмінно приводить поета до думки про найприкрасніше, що є в людині, - здатність творити:

Каменярі - раби і чудодії -

Принесли в творчій ярості сюди

Ці вирослі з віків, з граніту, з мріїї

Плоди, як чаші, й чаші, як плоди…

І що тепер безпліддя скель одвічне

Народові - володареві гір?

Долають смерть стягання титанічні,

Життя і цвіт - це їхня мисль і твір.

В такий засіб головною темою “Подорожей” стала творчість народу і для народу. І руїни кутаїського храму, і шлях до Тмогві - міста геніального Руставелі, і нічь на Мтацмінді, коли вирили череп великого поета Грузії Важа Пшавела, і карпатський дуб, що глибоко вгруз коріннями в камінь узгір`я, - все вело до поетичного пізнання того, як творчість митців минулого зростала на рідній землі.

В свою чергу тема життя і смерті, тимчасового і вічного, що в “Подорожах” ставиться з високою інтелектуальною напругою, відтворюється в плоті вагомо-матеріальних образів народного труда і творчості.

Яскравим прикладом цього може бути одна з поезій узбекистанського циклу - “Труна Тімура”. Оглядаючись у примарне блимання зеленої нефритової брили Самарканда, поет наче бачить перед собою рух безжальних орд, згарища, руїни, загибель і страждання народів. Шлях сліпої жорстокості та загарбництва ніколи не породжував безсмертя. Історія несе в майбутнє тільки те, що служить Життю і Людині. Решта гине:

Він смертю зник, як смертю виник,

І слід на солонцях присох,

Де йшов, кульгаючі, руїнник

Землі народів багатьох,

Де йшов, кульгаючі, сновида

Безплідних снів, безплідних діл,

Збиваючі до круговиду

Блукання швидкойдучий пил.

І на шляхах земного ширу

Пройшло усе, кінчилось все,

І склеп розпався Гур-Еміру,

І впали башти медресе.

Тут знов ми бачимо піднесений майже до символічності образ каменя, але тут цей камень - “холодний камень забуття”, в тьм`яних відсвітах якого видно лише “мертві далі безслідних війн, пустих смертей”. В образно-філософському осмисленні Бажана це - символ неминучої безславної поразки всіх антинародних, антигуманних сил, сил гніту, війни і розбою.

“Він смертю зник, як смертю виник…” - цей рядок точно відтворював провідну ідею поезії і мав, безперечно, відношення не лише до Тімура: в час створення вірша у 1938 році полчища Гитлера вже почали безсоромно топтати землю і волю народів.

Наближався 1941 рік. Але раніше ніж звернутися до місця поета в літературі Вітчизняної війни, варто згадати рядки одного з відомих довоєнних віршів: “Вітчизні віддати - невигризки душ, а всю повноцвітність життя або смерті”. Якщо вірші і поеми Бажана передодня війни несли в собі драматичні відсвіти передгроззя, то з червневого світанку 1941 року поет безпосередньо опинився перед небувалою грозою. В цикли “Клятва” (1941 рік), “Сталінградський зошит” (1943 рік) і “Київські етюди” (1944 рік) вона ввійшла разом з усім особисто баченим, відчутим, пережитим і вистражданим.

Сьогодні, через п`ять десятиліть після зображених подій, вірші поета яскраво відтворять, перш за все, зримий і чутний фізичний образ того, що було: палання великого приволзького степу, гігантськи дими над Сталінградом, “удари немислимої тяготи”, фонтани води над збуреною Волгою, напругу рукопашного бою, страшне видовище зруйнованого