від власного народу, але цей спосіб звичайно ні до чого гарному не приводить. Зрозуміло, неможливо одночасно задовольнити всіх і кожного, але розумний правитель повинний уміти заручатися підтримкою більшості своїх громадян. При цьому одна з найважливіших задач правителя - це підібрати собі мудрих радників, адже саме по наближеним керівник державия судять про нього самому, і саме від наближених багато в чому залежать рішення правителя. Керівник держави повинний заохочувати правдивість своїх міністрів і, навпроти, дуже турбуватися, якщо хтось раптом збрехав би йому. Але в той же час, дотримуючи належної дистанції, вислухувати правду керівник держави повинний тільки від своїх довірених осіб і тільки тоді, коли він сам того побажає. Але, вибираючи собі міністра, правитель повинний подбати про те, щоб ця людина була вірна йому, а для цього необхідно відповідним чином винагороджувати його: грошима - щоб зробити його несприйнятливим до підкупу, реальною владою і почестями - щоб людина почувала себе необхідним і був упевнений у завтрашньому дні. Керівник держави повинний уміти сприймати корисні ради своїх міністрів, а для цього він, принаймні, не повинний бути дурнем.
У питанні підбора тих, хто йому буде служити, правитель керується інтуїцією і своїм знанням людей, але Макіавеллі дає і деякі загальні принципи. Керівник державию взагалі простіше живеться, якщо його влада в державі успадкована, і його персона освячена багатовіковою силою звички. Це не рятує керівник державия від необхідності думати, але дозволяє жити ледве спокійніше. У нових чи завойованих державах справа обстоїть трохи інакше. Як обов'язкову дію Макіавеллі наказує новому керівник державию видання нових законів - по можливості, звичайно, гарних - просто навіть для того, щоб змінити уклад життя і всі стереотипи, зв'язані з колишньою владою. Як зауваження Макіавеллі говорить, що, незважаючи на парадоксальність цього твердження, люди, задоволені колишнім урядом, мають дуже багато шансів стати лояльними громадянами стосовно нової влади. І, навпроти, обличчя, що допомагали здійснити захоплення влади і стають спочатку природними помічниками володаря, особливо небезпечні згодом. Вони почувають, що знаходяться в особливому положенні, вимагають привілеїв, почестей, нагород, що, звичайно, може не сподобатися керівник державию; але, більш того, вони самим своїм існуванням нагадують і керівник державию, і народу про зміну влади. Тобто такі люди далеко не завжди надійні.
Макіавеллі вважав, що для безпеки нової держави найкраще знищити всякі спогади про старий. Особливо це важливо у відношенні тих, хто по якихось розуміннях ( допустимо, у силу споріднення ) міг претендувати на трон. Такі люди, може бути, і не небезпечні самі по собі, але вони зможуть стати "прапором", під яким зберуться всі незадоволені. Як би жорстоко й аморально це ні звучало, але єдиним діючим способом рятування від погрози є фізичне усунення можливих супротивників. Крім того, на думку Макіавеллі, у володаря існує ще один цілком реальний ворог, здатний розхитати держава зсередини; він указує на дворянство, на ті, хто "праздно живе на доходи зі своїх маєтків, нітрохи не піклуючись ні про обробку землі, ні про те, щоб необхідною працею заробити собі на життя", - як на головного ворога кожної - і республіканської, і монархічної центральної влади. Згідно Макіавеллі, саме дворянський стан є основною причиною загибелі держав і знищення всякої моральності і громадянскості. " Подібна порода людей рішучий ворог усякої громадянскості ", - пише Макіавеллі. Тому він радить просто викорінити дворян: " Бажаючий створити республіку там, де мається велика кількість дворян, не зуміє здійснити свій задум, не знищивши попередньо всіх їх до єдиного ".
Досить чітко в "Керівник державиі" виражена позиція Макіавеллі стосовно релігії взагалі і стосовно католицького Рима зокрема. Макіавеллі всіляко підкреслював величезну значимість релігії для життя держави і величезну користь, що може витягти розумний правитель з релігійності людей. Релігія саме як суспільний, соціальний інститут зовсім необхідний для побудови і функціонування держави. За допомогою релігій створюються нові держави, поєднуються народи і країни, в ім'я релігійних ідеалів люди здатні на подвиги і позбавлення, і задача володаря повернути цю енергію релігійного фанатизму на благо собі і державі, зробити її творчої.
У такий спосіб Макіавеллі добре бачив, почував і усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і влада над розумами і серцями віруючих і тому призивав усіляко використовувати цю силу для загального блага, особливо для об'єднання і зміцнення держави. Виходячи з цього, Макіавеллі настійно рекомендує главам чи республік царств зберегти основи підтримуючої їхньої релігії. Якщо вони будуть заохочувати і множити усе, що виникає на благо релігії, хоча б вони самі і вважали все це обманом і неправдою, то їм буде легко зберегти своя держава релігійним, а значить - добрим і єдиної.
Однак Макіавеллі визнавав саме практичну користь релігії. Після знайомства з його добутками в мене не створилося відчуття, що він був глибоко релігійною людиною. Скоріше в поняття Бога він уключав деякі абстрактні сили долі, з якими людина може і повинний бороти. Що стосується християнської релігії, а особливо Римської католицької церкви, то до неї він, схоже, і зовсім не випробував ніякої поваги. Це його злегка зневажливе відношення цілком з'ясовне. Як християнин de jure він зобов'язаний був знати основні догмати християнської віри, як утворений людина свого часу він повинний був читати праці батьків церкви, але те, що він бачив навколо себе, нітрохи не нагадувало