Одним із класиків консервативно-революційної теорії є Освальд Шпенглер. Водночас його пошановували і представники інших напрямків традиціоналізму. Достатньо згадати, що Юліус Евола – один із найвідоміших і найкращих перекладачів О.Шпенглера італійською мовою.

У своїй концепції історичного процесу Шпенглер жорстко критикує сучасну йому цивілізацію, вважаючи її механістичною та мертвою. Він протиставляє її культурі, оскільки культура – живий організм, а цивілізація –не більше, ніж машина. Ідеї Шпенглера про існування багатьох культур і цивілізацій, що циклічно розвиваються, сильно зближає його з поглядами М.Данилевського і певною мірою Л.Гумільова. Цікаво, що Данилевський вважається класиком слов'янофільства, російського аналогу фундаментального консерватизму, а Л.Гумільов – загальновизнаний авторитет російського євразійства та неоєвразійства.

Освальд Шпенглер протиставив занепаду Європи прусський дух, який він уявляв як синтез соціалістичного та традиціоналістського. Фактично йшлося про поєднання феодально-аристократичних цінностей, національних традицій та соціалістичних проектів.

Розвиваючи власне дослідження в контексті “філософії життя”, Шпенглер, однак, на відміну від таких мислителів, як Дільтей, категорично відкидає поняття “сенсу історії”, “суб’єкту історії” чи єдності історичних процесів узагалі. Тотальне (онтологічне, гносеологічне, аксіологічне) протиставлення феноменів культури і цивілізації є сутнісною характеристикою методологічної схеми Шпенглера. Якщо культура—це потужна творча сила душі, яка зростає, що виявляється у народженні міфів, розквіті нового мистецтва, іманентне впровадження нових державно-правових форм, внутрішнє відчуття єдності світогляду і світоглядного стилю народами, то цивілізація—це повільне вмирання виснажених енергій, проблематичне світовідчуття, підміна філософських питань релігійного і метафізичного характеру питаннями етики й життєвої практики, в мистецтві спостерігається розпад монументальних форм, прискорена зміна непритаманних культурі стилів, домінування розкоші, “побутових звичок і спорту”, в політиці—перетворення народних організмів у прагматично мотивовані маси, панування механізації і космополітизму, перемога мегаполісів [5, c.157]. Таким чином, цивілізація є неминучою формою смерті культури, що вичерпала свій потенціал до оновлення: міф витісняється атеїзмом, жива творчість—мертвою, механічною роботою, космічний розум—практичним розсудком, нація—інтернаціоналом, організм—механізмом. Проте, якщо долі і перспективи культур аналогічні і жорстко детерміновані, то душі культур є безмежно відмінними, що робить кожну “високу культуру” унікальною і неповторною. Втім, метафізичний характер такої постановки питання не був творчою прерогативою та інтелектуальним “ноу-хау” Шпенглера, оскільки подібні підходи розроблялися свого часу, хоча й не настільки артикульовано, італійським мислителем Дж.Віко і росіянином Н.Данілєвскім. В цілому, незважаючи на специфічну концептуальну побудову, метафізичні і логіко-структурні суперечності, “Присмерк Європи” Шпенглера, без сумніву, став оригінальним і яскравим явищем у сфері філософії історії, в першу чергу через аргументоване заперечення позитивістської парадигми історичного прогресу. Попри відсутність філософської системи як такої, Шпенглер пропонує самодостатню концепцію.
Основні авторські інноваційні історіософсько-методологічні постулати, запроваджені О.Шпенглером у першому томі свого дослідження, на нашу думку, можна типологізувати і редукувати до наступних позицій:
1) лінійний погляд на світову історію, притаманний класичному історицизмові, що трактує історію як прогресивний розвиток людського соціуму у всесвітньому масштабі, повинен бути замінений циклічною парадигмою, як більш адекватною. Традиційна періодизація історичного процесу (Стародавній світ—Середні віки—Новий час), на думку Шпенглера, “передана нам церквою і є творінням гностики, тобто семітського, особливо сирійсько-юдейського світовідчуття” є цілковито схематизованим виявом європоцентризму, якому притаманні “наївна прямолінійність та беззмістовні пропорції” [2, c.23]. В цілому ж концепція “всесвітньої історії”, що нівелює різноманістність суспільств, трактується Шпенглером як “птолемеївська система історії”, якій він протиставляє власний, “коперніківський образ світових подій”[2, c.27], що має характер циклічного розвитку незалежних один від одного історичних суб’єктів.
2) Суб’єктами історичного процесу, за Шпенглером, є не окремі нації, народи, держави, расові чи етнічні групи, а так звані “високі культури”, що є живими істотами вищого порядку і виростають із єдиної безперервної стихії життєвої енергії під впливом “душі”, що прагне реалізуватися через зовнішнє вираження у формах культури та створення певного впорядкованого космосу. Відповідно до того, як “душа” вичерпує свій потенціал і внутрішні ресурси й потенційні можливості, культура, подібно до організму, старіє і помирає. До числа “високих культур”, які реалізувались повністю, Шпенглер відносить, зокрема, китайську, вавилонську, єгипетську, індійську, класичну античну, візантійсько-арабську, “мексиканську” (майянсько-ацтеківську) та західну культури[2, c.698-737], а також російсько-сибірську, яка перебуває у стані “пробудження”. Кожній “високій культурі”, відповідно до фізіогномічної методики Шпенглера, відповідає певний унікальний “первісний символ”, що детермінує її ціннісне наповнення—“душа”.
3) Порівняльний аналіз історії “високих культур” ґрунтується на ідеї органічного розвитку: відповідно до концепції Шпенглера, “високі культури” є живими організмами, і повинні подолати органічні стадії—народження, розвитку, розквіту, занепаду й смерті, яким відповідає авторська “морфологія історії”. Зокрема, стадії розквіту відповідає етап розвиненої культури, а початок занепаду і розкладу є перехідною точкою між етапом культури і цивілізації. З цієї точки зору, вказує Шпенглер, “падіння Західного світу проедставляє собою не більше і не менше, як проблему цивілізації. В цьому полягає одне із основних питань історії. Що таке цивілізація, яка розуміється як логічний висновок, завершення і закінчення культури? Йдеться про те, що кожна культура має власну цивілізацію…цивілізація є неминучою долею культури…цивілізація—це ті найбільш крайні і штучні стани, здійснити які може вищий різновид людей. Вони є завершенням, вони йдуть слідом, як те, що вже стало, за становленням, як смерть за життям, як нерухомість за розвитком, як розумова старість і скаменіле світове місто йде за селом і переддушевним дитинством…”[2, c.47].
4) В основі “високої культури” лежить комплекс інваріантів, іменованих “душею” (зауважимо, що адекватно Шпенглер описує таку відповідність лише для трьох культурно-історичних типів):