Правдивий галичанин має чарiвну звичку носити з собою двi пачки цигарок: ліпших для себе, а гiрших - для всiх решти. Економлячи на власних сiрниках, вiн припалює цигарку вiд вогню на плитi, через що брови та чуб у нього частенько обпаленi. Цигарку галичанин викурює доти, поки не почне шкварчати фiльтр i жар не обпiкатиме пальцi. У хатi кожного галичанина-курця заповiтна скринька, в якiй на чорний день зберiгаються цюки (недопалки тобто). У лиху годину власник цього скарбу обклею їх папером iз патрiотичного видання i хатою лине важкий сморiд горiлого паперу та чути хрипкий, але втiшений кашель галичанина. Справжнiм нацiональним спортом наших землякiв стало стрiляння цигарок у близьких i далеких iндивiдумiв iз оточення. Власнi цигарки галичанин курить тiльки вдома та наодинцi.

Художнi вподобання галичанина вже столiття, як сформованi й незмiннi. Крім релiгiйних образiв та портретiв Шевченка i Франка, галицьку оселю найчастiше прикрашає картина в ядучих барвах, на якiй зображений червонопикий гуцул, що сповiщає трембiтою на весь свiт, що вiн ще живий i вiвцi тоже. Сей шедевр надбано за фляшку самогонки в сусiда, чий син вчиться у Львовi i часами бавиться мальовидлом. Тiшить око i душу галичанина й художнє вiдтворення валки чумакiв з волами на тлi жовтого поля та синього неба. Поряд iз цими шедеврами серед широкого галицького загалу побутують й автобуснi розмальовки. Вони зазвичай розмiщенi на лобовому шклi мiжмiських автобусiв i схожi одна на одну, наче близнючки. Сюжет полотен - канонiчний: розпухлий вiд пасажирiв автобус мчить гiрською дорогою, обiч якої йому вслiд вишитою хусткою махає замрiяна гуцулка. Десь неподалiк пасе отару її чоловiк. Вiвцi, судячи з вигляду, мутанти дуже схожі на вівчарок у перуках...

Ментальність та тисячолітній побут на галицьких теренах наділили галичанина фантастичною здатністю не визнавати власних помилок, але ретельно фiксувати чужi, зазвичай повторюючи їх. Історія ще не знала випадку, щоб хтось почув вiд правдивого галичанина фразу: Вибачте, я не мав рацiї. Якщо ж хтось вiдважний зможе її вимовити, сміливо заносьте його прiзвище до книги рекордiв Гiннесса i берiться обмiрювати погруддя на пам’ятник, бо довго цей унiкум на наших теренах не проживе.

При поясненнi будь-якого нещастя, що трапилося з ним, галичанин назве тисячi причин, крiм однієї - власної нетямущостi. Через це галичани виглядають дуже впевненими в життi та працi. Причини, якi призводять до галицьких нещасть i клопотiв, також є давно усталеними та вiдомими. Серед них найчастiше називають: негоду, москалiв, полякiв, американцiв, сусiда, криву Теклю, що наворожила, вроки, важке дитинство, поговiр, заздрiсть, дурнувату владу i Бога. Сприятливими факторами галичанин вважає: власний розум, власну працелюбність, власну силу i вдачу, щасливий збiг обставин, який дозволив йому народитися, i Бога.

Галичанин любить скаржитися. Робить це iз задоволенням та смаком. Часом видається, що в тому пеклі, в якому мешкає, за його словами, може вижити тільки Шварценегер чи Ван Дамм з фільму Подвійний удар. I, що цікаво, саме цьому конкретному скаржнику доля всипала пекельну сумiш селiтри i перцю просто в дупу, а всiх решта оточуючих незаслужено ощасливила добробутом та щастям. Одне з найулюбленiших риторичних запитань галичанина: I за що менi така кара небесна?. При цьому, важко нарiкаючи на долю, галичанин нiколи не втрачає оптимiзму, частенько собi повторює, щоб нiхто не почув: Все так не буде! ...

Галицька впертiсть така ж знаменита, як i скупiсть. Якщо галичанин щось бере до голови або, боронь вас, Боже, до серця, нема жодної ради на те i можливості змiнити його децизiю. Наприклад, у якiйсь районнiй газетi наш земляк може прочитати інформацію про те, що в Афiнах при розкопках на Акрополi було знайдено український паспорт на прiзвище Гомер з кольоровою знимкою слiпого поета, то жодна у цiлiм свiтi людина не зможе переконати його в неправдивостi цього факту. Вiн уперто буде твердити, що Гомер то є перший український народний поет, але другий пiсля Кобзаря геній .

Цiкавою властивiстю галицької ментальностi є незбориме бажання галичанина захопити якомога бiльше землi... на цвинтарi. Таке враження, що наш автентичний земляк прагне якомога швидше побачити на кладовищi всю свою родину i ще двi-три родини сусiдiв, якi обов’язково мають бути похованi навколо його гробiвця. Мало того, вiдхоплена у сусiднiх небiжчикiв землиця загороджується металевим парканчиком, прикрашеним гострими списами арматури або важкими морськими ланцюгами. Цю потойбiчну територiю галичанин оберігає, як зiницю ока, i горе тому, хто ступить на неї нечищеним мештом або босонiжком. Галичанин дуже любить, щоб його особиста власнiсть вiдрiзнялася вiд iнших. Через це галицькими мiстечками частенько дибають схожi на iнвалiдiв кури, гуси, корови i конi, поцяцькованi йодом i зеленкою, наче вони щойно втекли з районного шпиталю.

Одяг галичанин обов’язково купує на вирiст.