Максим Тадейович Рильський - один із найяскравіших представників радянської школи перекладачів. Авторитет його у цій галузі є безперечним, оскільки значущість доробку Рильського у перекладі справді вражає: «Євгеній Онєгін», «Мідний вершник» та інші твори Пушкіна, «Пан Тадеуш» та лірика Міцкевича, «Орлеанська діва» Вольтера та «Мистецтво поетичне» Буало. Рильський перекладав Шекспіра («Король Лір» та «Дванадцята ніч»), Мольєра («Мізантроп»), Ґете та Гейне, Крилова та Грибоєдова, Лермонтова та Тютчева, Неруду і Блока. Цей список ще можна продовжувати, але й вже названого вистачає, щоб переконатись, що Максим Тадейович дійсно був видатним перекладачем початку XX ст. У Рильського як поета-перекладача були попередники. Після того, як спала хвиля перекладів-переспівів, що ставили собі завдання «українізувати» іншомовного автора (згадаймо «Гараськові оди» Гулака-Артемовського, що недалеко відійшли від «Енеїди» Котляревського, пізніші перекладання «Іліади» С. Руданського, «Антігони» Петра Байди-Ніщинського та ін.), над перекладами чужоземних поетів (Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера та ін.) працював Куліш, взявши за мету «європеїзувати українську поезію», примусити її кинути «рідну письменницьку фальш» і вирушити в широкий океан світової культури. Та Кулішеві - при його буржуазно-націоналістичних тенденціях - бракувало поетичного таланту, щоб захопити своїми перекладами широкі читацькі кола. Величезну заслугу в галузі поетичних перекладів мав Іван Франко. Але він брався за переклади насамперед як просвітитель, прагнув найбільшої точності і не надавав першорядного значення художньому шліфуванню своїх перекладацьких праць. Це, звичайно, ніяк не зменшує їх значення для української культури, хоч і особливостями мови, і за цензурними умовами переклади Франка були мало доступні українським читачам, які жили в межах царської Росії. Царська цензура, як відомо, майже до 1905 року категорично забороняла перекладати художню літературу українською мовою. Та й серед самих українських діячів було поширене переконання, що переклади - взагалі зайва розкіш; ще майже наприкінці XIX століття М. Костомаров радив М. Старицькому «дати Міцкевичам та Байронам спокій», бо вони непотрібні літературі, котра існує, як тоді висловлювались, «для хатнього вжитку». Ось чому з перекладу «Гамлета», зробленого М. Старицьким, глузував навіть дехто з українців, вигадуючи на нього пародії. В той час особливо скептично ставились i росiйськi реакцiонери, i українськi лiберали до перекладiв на українську мову росiйських поетiв: навiщо це робити? Начебто українцi не можуть читати їх у росiйському оригiналi? М.Т. Рильському належить заслуга i теоретичного, i практичного руйнування цих мало не вiкових передсудiв.
Свої перші переклади Максим Рильський опублікував 1919 року у збірці «Гомін і відгомін». У ній, крім авторських віршів, були переклади творів Анрі де Реньє, Валерія Брюсова, Ван-Лерберґа, Поля Верлена, Стефана Маларме, Моріса Метерлінка, Адама Міцкевича, Афанасія Фета. 1927 року Рильський видав свій переклад епопеї Міцкевича «Пан Тадеуш», який досі вважається одним з найкращих у світовій літературі.
Особливо багато Рильський перекладав французьких авторів - від класиків ХVII століття до символістів. Це новели Ґі де Мопассана та Ґустава Флобера, твори Жан-Батиста Расіна і Мольєра, драма «Ернані» Віктора Гюґо, героїчна комедія «Сірано де Бержерак» Едмона Ростана, трагікомедія «Сід» П'єра Корнеля, казка «Синя птиця» Моріса Метерлінка.
Роботу над поетичними перекладами М. Рильський ставить не нижче вiд оригiнальної творчостi. Це не тiльки змагання поета однiєї нацiональностi з поетом iншої, це також наполеглива боротьба з матерiалом рiдної мови, створення нових мовних, а отже, i iдейних цiнностей. Саме цi риси i характеризують Рильського як перекладача слов'янських поетiв - Пушкiна, Мiцкевича, Словацького, Некрасова, генiальної поеми, створеної Київською Руссю, «Слово о полку Iгоревiм», сербських епiчних пiсень та французьких поетiв, а також як спiвавтора перекладачiв першої частини славетної поеми Данте i комедiї Грибоєдова «Лихо з розуму» та перекладача багатьох iнших генiальних i талановитих творiв свiтової лiтератури. Ось як сам Максим Тадейович писав про роботу над перекладом: «Необхідно, щоб автора оригіналу та перекладача об'єднувала внутрішня спорідненість, щоб перекладач не був ремісником, який перекладає все, що йому запропонують, а щоб неодмінно був момент творчого вибору».
М. Рильський дуже уважно та відповідально ставився до роботи перекладача. Як справжній представник радянської школи він ставив зміст вище за форму: «Вважаю, що переклад передає головне з оригіналу, а це і є основною метою перекладу». Це особливо яскраво видно в тих випадках, коли вiдмiннiсть граматичного строю не дозволяла точно вiддати оригiнал. Тоді поет майстерно змiнював образ, не руйнуючи його, залишаючи незмінним зміст
Серед проблем перекладу, що найчастіше зустрічаються, Максим Тадейович визначав рід іменників, «який мовою оригіналу може драматично або комічно не співвідноситися з родом аналогічного слова мовою, на яку робиться переклад», міжмовні омоніми (при перекладах з близьких мов), наприклад, «рожа» російською - це «морда (пика)», а «рожа» українською - це «мальва». Також складними Максим Рильський вважав питання передачі національного колориту в перекладі, наприклад, при перекладі фразеологізмів: «В зюзю пьяный» - «На хлюща п'яний». Тож бачимо, що усі ті питання, які постають перед сучасними перекладачами, вивчалися ще на початку століття. Вони все ще є актуальними, оскільки єдиного та оптимального рішення ще не знайдено.
Керуючись глибоким розумінням ідейного задуму, духу і стилю оригіналу, Рильський широко використовує прийом творчої компенсації образу, коли образи або характерні стилістичні звороти, випущені в одному місці перекладу, переносяться у найближчі строфи чи рядки. Чимало прикладів цього можна знайти у видатних творчих досягненнях Рильського - перекладах «Євгенія Онєгіна» та «Мідного вершника» Пушкіна і одного з
