Девіз Феофіла Яновського – щонайближче до хворого

У будь-якій науці, яка розвивається впродовж століть і навіть тисячоліть, є особистості, які стали етапними на шляху її невпинного еволюційного розвитку.
Такою знаковою постаттю у вітчизняній медицині, безумовно, є Феофіл Гаврилович Яновський, який за життя набув широкого визнання не тільки в масштабах України та Російської імперії, у складі якої вона знаходилася, а й у багатьох країнах Європи, Азії та Америки.
Його фундаментальні наукові розробки, провидницькі здогадки та багатий досвід лікаря-клініциста стали джерелом, підгрунтям здобутків сучасної медицини.
Вражає навіть лише перелік тих медичних сфер, в яких він знався настільки досконало і глибоко, що зміг привнести туди свій творчий науковий доробок. Терапевт і фтизіатр, інфекціоніст, Феофіл Гаврилович водночас був одним із засновників Київської школи терапевтів. Додамо, що він, енциклопедично освічений лікар-гуманіст, став першим в історії медицини академіком-клініцистом.

«Щонайближче до хворого» – ці слова стали своєрідним девізом Ф.Г. Яновського, які він неодноразово повторював своїм учням і колегам. Цей заклик співзвучний з добре відомим у медицині принципом: лікувати не хворобу, а хвору людину. 
Що ми знаємо про цього талановитого лікаря – лікаря від Бога, як говорили про нього не тільки пацієнти, а й медична громада? 
Народився Феофіл Гаврилович 12 червня 1860 року в селі Миньківці, що на Хмельниччині, у сім’ї службовця. Батько його, Гаврило Іванович Яновський, був широкоосвіченою людиною, він закінчив Головний педагогічний інститут у Петербурзі і майже все життя служив в Управлінні державного майна. Він багато читав не тільки художню літературу, а й медичну, знався на стародавніх мовах – грецькій і латинській, давньоєврейській, вільно володів польською. У своїх дітей, а їх у сім’ї було шестеро, батько намагався розвинути духовність і любов до праці. Від природи музикально обдарований Гаврило Іванович вчив дітей музиці, зокрема маленького Феофіла – грі на скрипці, співам. Душевну щедрість, вміння співчувати чужому горю та болю передала своїм дітям мати Феофіла Гавриловича, Ганна Матвіївна Савченкова. Її образ він проніс через усе життя, згадуючи в листах ніжними словами «люба матуся».
Золота медаль, як свідчення сумлінного навчання та неабияких знань, отриманих у гімназії, відкриває Яновському двері медичного факультету Київського університету святого Володимира, де він проявляє неабиякий інтерес до науки. У подальшому він неодноразово з вдячністю згадував про людей, з якими йому довелося зустрічатися у студентські роки. 
Доля звела його з багатьма відомими вченими, під впливом яких формувалася його особистість як лікаря-новатора. Одним з них був професор Володимир Олексійович Бец, анатом, який заслужив шану світової медичної громади дослідженнями головного мозку. Цікавий такий випадок зі студентського життя Феофіла Гавриловича. Складаючи іспит з анатоміїї професору В.О. Бецу, який серед студентів був відомий і тим, що полюбляв задавати складні, каверзні запитання, Яновський упевнено розповідав про кістки нижніх кінцівок і спинні м’язи. Професор уважно слухав, ствердно кивав головою і не перебивав його, а коли той зупинився, з ледь помітною усмішкою запитав: «Як ви вважаєте, колего, є різниця між будовою мозку чоловіка й жінки? А якщо є, то яка?». Яновський був певен: різниці між мозком чоловіка і жінки немає. Але заявити так професору, який на той час активно вивчав цю проблему, було непросто. Добре, коли професор погодиться з його відповіддю. А якщо ні?.. Вагання тривало всього лише мить, Яновський впевнено відповів: «Вважаю, що різниці немає». «Вельми цікаво… А чим ви, молодий чоловік, можете аргументувати своє твердження?» – поцікавився екзаменатор. Юнак не розгубився: «Працями професора Беца, який довів, що ділити людей на вищих і нижчих за формою їх черепа неправильно і ненауково». Щиро посміхнувшись, відомий анатом промовив: «Ви, колего, ставите мене в безвихідне становище. З яким із Беців накажете погоджуватися: з тим, що хоче довести це, чи з тим, що сумнівається в достовірності своїх тверджень?». Та на запитання можна було вже не відповідати. Професора явно задовольнила відповідь, а найбільше те, що студент має власну думку і ладен обстоювати її, не хитрує, не старається догодити екзаменаторові. На прощання, записуючи найвищу оцінку в матрикул, професор Бец сказав: «Сподіваюсь, ви не забудете дороги на мою кафедру». «Звичайно, ні!» – гаряче запевнив молодий Яновський. 
Анатомія справді вабила його, але попереду було ще багато кафедр і дисциплін, і кожна таїла в собі цікаве, незнане, захоплююче. 
Не міг не звернути уваги на вдумливого студента не менш відомий професор Григорій Миколайович Мінх, який в університеті читав курс патологічної анатомії. Славу цьому вченому принесли численні експедиції, метою яких було вивчення на місці найнебезпечніших на ті часи хвороб – чуми, сибірки, прокази тощо. За чумою він мандрував на Кавказ, у Прикаспійські степи, у Персію, проказу переслідував у Туркестані, Палестині, Єгипті. Для того щоб довести, як передається зворотний тиф, цей самовідданий науковець зробив дослід на собі. Проводячи багато часу в препараторській, а також на розтинах померлих у військовому шпиталі, які щовівторка і щоп’ятниці проводив професор Мінх, молодий Яновський з жадібністю вбирав знання про людський організм. На все життя засвоїв він слова професора Григорія Миколайовича Мінха: «Лікар зобов’язаний чітко уявляти собі, що відбувається в уражених хворобою тканинах. Без цього медицина уподібнюється знахарству».
Подальше наукове життя й діяльність Яновського тісно пов’язані з його вчителем,