Реферат - Девіз Феофіла Яновського – щонайближче до хворого
10

у науковому житті Києва, країни. Можна лише дивуватися, звідки він брав сили, аби скрізь встигати. Його обирали головою товариства нічних лікарських чергувань, головою Товариства київських лікарів і головою Єдиного наукового медичного товариства. Виступи Феофіла Гавриловича на з’їздах викликали таку бурю оплесків, що звичайно вони припинялися лише на його прохання. Така тепла зустріч чекала його скрізь, де тільки він з’являвся. У спогадах його учнів згадується, коли Феофіл Гаврилович прийшов на відкриття з’їзду акушерів у Києві і скромно сів у рядах для членів з’їзду, його присутність одразу була помічена; голова форуму запропонував обрати шанованого Яновського почесним членом президії – тривалі й гучні оплески довго не дозволяли продовжувати роботу з’їзду. У 1926 році він був обраний постійним головою з’їздів терапевтів УРСР, а в 1927 році вперше в історії вітчизняної медицини його обирають академіком Української АН.
У 1898 році Ф.Г. Яновського обирають завідувачем терапевтичного і інфекційного відділень міської (Александрівської) лікарні, згодом перейменованої на Жовтневу. Протягом 1904-1905 років він очолює кафедру госпітальної терапевтичної клініки Новоросійського університету (м. Одеса), а наступного року повертається до Київського університету завідувати кафедрою лікарської діагностики. Майже через десять років потому він очолює кафедру госпітальної терапевтичної клініки, а ще через 7 років – кафедру факультетської терапії Київської медичної академії, що нині носить назву Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця. До кожного нового етапу своєї діяльності Яновський підходив озброєний новими знаннями і власним досвідом. 
Варто відмітити і активну самовіддану працю Феофіла Гавриловича у роки Першої світової війни, коли він готував лікарів для армії, консультував у військових шпиталях і Червоного хреста. 
Довго працював Феофіл Гаврилович і як співредактор кількох журналів: «Врачебное дело», «Український медичний архів», «Вопросы онкологии» та ін.
При активній його участі на базі восьмої міської туберкульозної лікарні був створений перший у країні центр по боротьбі з туберкульозом – Київський науково-дослідний інститут туберкульозу і грудної хірургії, який нині носить його ім’я.
Зі спогадів лікаря В.Н. Яновського, учня й однофамільця Ф.Г. Яновського, ми знаємо про останні дні видатногго лікаря. Напередодні, пізно ввечері Феофілу Гавриловичу в дощ довелося відвідати одного хворого; ніч минула майже без сну. Вставши годині о п’ятій ранку, він дуже хвилювався з приводу майбутнього диспуту й скаржився на загальне знесилення. Чорна кава дещо його підбадьорила. Перед від’їздом до академії він прийняв кількох хворих, що їм призначив з’явитися того дня; останньому хворому, його давньому пацієнту – університетському викладачу Немолодишеву він сам поскаржився на свою фізичну й моральну втому. Потім пожартував: «Medice, cura te ipsum» (лікарю, вилікуй себе сам), перепочив хвильку і додав: «Чому бути, того не минути». 
Під час диспуту він відчув себе погано. Це помітили його учні, які хотіли перервати засідання, але Феофіл Гаврилович не дозволив це зробити й досидів до кінця за столом, спершись на сусіда. Коли оголосили, що диспутант достойний докторантського ступеня, Феофіл Гаврилович попросив перенести його із залу до окремої кімнати – у нього була паралізована права половина тіла. На щастя, мову не відібрало, хворий лишався при повній свідомості, і коли везли в кареті «швидкої допомоги» додому, він те й робив, що заспокоював лікарів, які супроводжували його. 
Уже на першому консиліумі біля його ліжка, що відбувся через дві години, Феофіл Гаврилович, як на клінічній демонстрації, розглянув стан свого здоров’я. Потім найвизначніші лікарі й професори збиралися там тричі на день. Змінюючись, цілу добу чергували біля Яновського по два лікарі. А скільки схвильованих колег заходило просто так, аби почути, що з Яновським, і чи не можуть вони чимось допомогти!
Тривога охопила не лише лікарів, занепокоїлось усе місто. Розмови про те, «як почувається професор Яновський», було чутно поміж людей на вулицях, у трамваях, громадських установах.
Увага всіх була йому дорога і приємна, додавала сил. Призначене лікування він виконував, не заперечуючи, хоч іноді критикував його, або сам диктував для себе рецепт. 
На п’ятий день хвороби, коли багато лікарів почали сподіватися на краще, раптом з’явилося іржаве харкотиння й знов підскочила температура – загрозливі ознаки пневмонії. 8 липня 1928 року Феофіла Гавриловича не стало.
10 липня, в день, коли хоронили Феофіла Гавриловича, місто каштанів перетворилося на місто лілей. Білою ковдрою було вистелене все місто. Білі квіти, що їх так любив Яновський, проводжали труну аж до могили. Похоронна процесія зупинялася багато разів і здійснювалися не тільки православний, а й католицький та іудейський обряди.
На фасаді будинку №13б по вулиці Ярославів Вал було встановлено меморіальну дошку: «В этом доме в 1903-1928 гг. жил и работал выдающийся ученый-терапевт, академик АН УССР Феофил Гаврилович Яновский (1860-1928)». 
У селі Миньківці Дунаєвецького району, що на Хмельниччині, де народився вчений, на території дільничної лікарні, яка носить ім’я Ф.Г. Яновського, встановлено пам’ятник великому лікарю і розгорнуто меморіальну кімнату-музей. Його самовіддана праця знайшла віддзеркалення в експозиціях Центрального музею медицини України, а перед фасадом Інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського встановлено йому пам’ятник. 
І нині до Лук’янівського цвинтаря люди приходять вшанувати пам’ять лікаря. Іх зустрічає надгробний знак із викарбуваними лілеями, такий скромний і чистий, якою завжди за життя була ця людина

---

Сторінки: 1 2 3 4