Таке коротке, як постріл скоростріла, прізвище— Ціко. А ім'я Ярослав — від руських князів-дружинників. І його він несе гідно, поважно, як і належить Людині. Кожного, хто хоч раз спілкувався з художником, вражають ті, майже фізично відчутні потоки лептонів, що линуть до серця з його відкритої для співрозмовника душі. Високе, філософськи осмислене слово при чисто львівському тембрі-говорі розбурхує усе заглиблене, приспане, вкрите порохом щоденної рутини і ява — народини вічного, віщого сенсу людського буття накладає на пам'ять глибокий карб-зарубину, як і його творчість.

Ярослав Ціко — художник-портретист, художник-пейзажист, художник-абстракціоніст. Та найбільше майстер відомий як автор психологічних образів-портретів. Незабутні враження залишає тонка пастельна техніка, у якій виконана ціла галерея людських обличь. В них ніжність і витонченість так званого пастозного академічного живописного портрета разом із класичним чорно-білим стилем, де ефект світлотіней додає лініям змальованих натур глибокого внутрішнього змісту.

"Як на мене, "фізіономічність" художньої мови Ярослава Ціко з її наочними "аполлонійством" прочитується у дискурсі постмодерного часу (коли етропія, шизоїдно-меланхолійне розслаблення творчої волі та вихолощена форма замість живого образу чітко вказують на сумне виродження мистецьких пошуків) як знак актуалізації класичних понять здорової логіки та сприйняття (таких, як рисунок, лінія, симетрія, пропорція, техніка світлотіні тощо). Попри позірну опозиційність у сучасному живописі такого "європоцентричного універсалізму, до безмірно експресіоністичних, потворних, агонізуючих еротичних символів, за якими зникає взагалі сенс мистецтва як духовного освоєння світу й самореалізації особистості під кутом зору вічних ідеалів Краси та Гармонії, Ярослав Ціко розвиває архетипи романтизму в розумінні Шарля Бодлєра, який вважав, що романтизм — це "не стиль, не живописна манера а певний емоційний склад",— зауважує професор, музикознавець Ірина Строй.

Ярослав Ціко належить до художників, сформованих в українському мистецтві. Що ще цікаво: він легко поєднує штучну абстракціоністську манеру з чистим реалізмом, а це — свідчення професійної зрілості. Енергію природи, її животворну силу зображено на численних пейзажних полотнах. Як правило, це гори, водоспади, крутосхили, камінь. Пейзаж служить посередником, щоб показати космогонізм оточуючого; величність смерекової гілки чи життєдайність вологої краплини — все це від Бога. Нам дають відчути таємничу силу Творця не в застиглому варіанті, а в динаміці, русі, експресії всього живого. Бо живим у природі є усе. Малює Ярослав Ціко і у стилі модерного імпресіонізму. Це архітектурна тема у творчості, яка виразно простежується у абстракціях. Невпинно пошукуючи нові форми, методи, стилі, техніки, художник вивершує і вишукує оригінально свою манеру письма, що вигідно вирізняє його серед інших майстрів пензля, як самобутнього Маестро, який акордами душі витворює Диво.

Василь Харитон

Ярослав Ціко і Снятинщина

В життя Ярослава воєдино ввійшли Бойківщина і чарівний куточок Покутського краю – Снятинщина.

Зі Снятинського пагорба в ясну погоду видніються контури села Кобаки – вітцівщини Марка Черемшини, а далі піднімаються витончені обриси Карпаських гір.

Велику культурну спадщину для українського народу залишили по собі мистці, науковці, літератори, політичні діячі, які народилися на Покутті або пов'язали з краєм свою творчу та суспільно-громадську діяльність.

То Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович — видатні українські письменники, Порфирій Бажанський — композитор, музикознавець, письменник і фольклорист, дочка якого Леся Бажанська – перша жінка на захіній Україні ,яка здобула музичну освіту, Роман Симович — композитор, Ярослав Барнич — режисер, диригент, автор відомої "Гуцулки Ксені", Сень Горук — військовий діяч, Наталія Кобринська — організаторка жіночого руху, Кирило Трильовський — організатор січового руху і засновник Завальської "Січі". Ярослав Лукавецький і Ольга Плешкан — художники-новаківці, Петро Голота — український письменник. Усіх не перелічити. Покутський край подарував світові кількох лауреатів Національної премії ім. Т. Г. Шевченка:

- художника Василя Касіяна(укр. графік, професор, академік)

- письменника Ярему Гояна (укр. письменник, директор книжкового видання «Веселка», у Снятині він відкрив книжкову світлицю «Веселка»

- фотомистця Василя Пилип'юка (заслужений діяч мистецтв України, президент видавничого підприємства «Світло й тінь»

- композитора Ганну Гаврилець (написала багато чудових пісень на вірші сучасних укр. поетів Ліни Костенко, В. Симоненка, Д. Павличка).

Як бачимо, люди, які творили і творять історію Снятинщини, тісно пов’язані зі Львівщиною.

Силою розуму, силою духу, силою рук сучасників твориться нова сторінка літопису краю.

13 червня 1999 р. з нагоди 125-річчя від дня народження М Черемшини та з метою вшанування його пам’яті запроваджено літературно-мистецьку премію ім. М.Черемшини , якою нагороджуються за високий внесок в літературно-мистецьке життя Снятинщини. В номінації “Образотворче, декоративно-ужиткове мистецтво, народні промисли, архітектура, дизайн” за персональні виставки, розвиток портретного жанру та серію портретів відомих людей Прикарпаття в 2004 р.(130-ліття М.Ч.) нагороджено Ярослава Ціко.

З моїх спостережень, у багатьох людей, які відвідують виставки Ярослава, спілкуються з ним , пробуджується внутрішнє і довгий час приховане натхнення і багато хто знаходить у собі бажання творити. Я переконана, що творчість – це найкращий засіб проти депресії. Зрештою, всі, хто побував на виставках Ярослава, пересвідчились в чудо-силі тих антидепресантів. Споглядання творів, які Ярослав представляє розмаїттям жанрів, це відмінна терапія від поганого настрою.

Реалізовуючи свій талант у Москві, художник не полишає думками і при кожній нагоді лине у мальовниче карпатське містечко Славське, бо тут його коріння, бо кличе рідна творча-енергетична земля до себе митця, і спішить він на зустріч з нею, бо тут він черпає снаги до творчості, наповнюється мелодійними природними звуками буяння Великого Оркестру Карпатської землі, - її весни, літа, осені, зими.

О. Довженку належать слова: