українських землях склалися окремі типи портретів – міщанства, духовенства, шляхти, козацтва, що відповідало соціальному поділу суспільства. Вони мають багато спільних рис, які найвиразніше втілені у портреті шляхти, так званому “сарматському портреті” (шляхта в Речі Посполитій, в т.ч. православна, вважала себе нащадком стародавніх сарматів, західні землі України включалися до території міфічної Сарматії). Підкреслене почуття гідності, власної значимості передано у „сарматському” портреті за допомогою достатньо простих, але надзвичайно виразних засобів – зображенні людського тіла й антуражу у вигляді площинних форм, підкреслених лінією, відсутності глибини і перспективи в передачі інтер’єру, включенні до складу композиції гербів і пояснювальних, переважно біографічних, написів. Найорганізованіших форм у ХVІІ ст. художнє життя набуло у Львові, де у 1595 р. виник окремий цех малярів (в інших містах України малярі входили до складу різноманітних ремісничих цехів). Представлені на виставці твори переважно виконані художниками львівського, деякі – волинського кола. Високий рівень місцевих художніх шкіл демонструють портрети відомого дипломата Криштофа Збаразького, діячів львівського братства, довголітніх покровителів (ктиторів) Успенської церкви, львівських купців Корняктів, невідомого магната в червоній шубі з острозького середовища.
Осередками малярства в Києві і на Лівобережжі були іконописні майстерні при монастирях, про існування яких у ХVІІ ст. прямих доку ментальних свідчень немає, навіть про центральну з них – малярню Києво-Печерської лаври, однак їх діяльність у цей період сумнівів не викликає. Київ як центр православної митрополії мав особливий статус у художньому житті України, в основі розвитку портрета тут існували безперервні традиції від часів Київської Русі. Вправність козацьких портретистів у передачі схожості облич відзначив у середині ХVІІ ст. у своїх записках сірійський мандрівник Павло Алепський. Важливим є експонування портрета кінця ХVIІ ст. фундаторки Почаївської лаври Ганни з Козинських Гойської, ім’я якої ввійшло в українську історію поряд з іменами Гальшки Гулевичівни – фундаторки Києво-Могилянської Академії, та Гальшки Острозької – попечительки Академії в Острозі.
Визначним мистецьким осередком у Харкові були «додатковi класи» при Харківському колегіумі, яки насправдi були справжньою академією мистецтва.
Розквіт світського портретного живопису припадає на другу половину XVIII століття. В цей же час багато талановитої української молоді починає навчаться та працювати в Петербурзькій академії мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу Дмитро Левицький — родом з Києва, Володимир Боровиковський — із Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова).
Портрет ХVIІІ ст. відрізняється ширшим, у порівнянні з попереднім століттям, соціальним різноманіттям портретованих – в Україні виконувалися портрети польських королів, російських імператриць, розповсюдилися портрети гетьманів, козаків, нащадків магнатських родів, місцевої шляхти, міщан, представників кліру, а в кінці століття – і новостверджуваного дворянства. Виконання портретів набуває масового характеру. Показовим фактом зміни світогляду в бік демократизації стала поява в середині ХVIІІ ст. зображень селян в інтер’єрах палаців Жевуських у Підгірцях і Роздолі. Селянські портрети, однак, в загальній мистецькій ситуації все ж були винятком – як дань моді у магнатському середовищі.
Від першої половини ХVIІІ ст. портретів збереглося менше, ніж від другої. Те ж спостері гається і з іменами майстрів – збережені до сьогодні твори першої частини століття донесли невелику кількість імен українських художників 1ї половини – Василь Кліковський, Петро Рогуля, Гіацинт Олексінський, Юрій Радивиловський – і трохи більше – 2-ї: Франциск Павлікович, Яків Головацький, Андрій Моклаковський, Федір Землюков, ігумен Арсеній, ієромонах Самуїл, Лука Долинський, Остап Білявський, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський. Архіви ж містять імена не менше тисячі малярів, які працювали в Україні у ХVI – ХVIІІ ст., однак вирізнити серед них всіх тих, хто займався портретним малярством, є завданням нездійсненним.
У ХVIІІ ст. зросла динаміка впливу європейських шкіл на український живопис. Підтвердженням є кількість імен чужоземних майстрів, що писали портрети діячів з України. Представлені художники – шотландець Сильвестр Августин де Міріс (вчився у Франції), угорець Адам Маніоки (вчився в Німеччині), італійка Марія Джованна Баттіста Клементі (Клементина), італієць Марчело Бачареллі, німці Генріх Хойзер, Філіп Якоб (?) Беккер, Йозеф Пічман, австрієць Йоган Лампі виступають конкретними носіями впливів окремих країн, а точніше – Академій мистецтв. Портрети “іноземного пензля” замовляють, як і в ХVIІ ст., лише представники вищих верств, вони виконуються в Європі, дуже рідко в Україні. Приїзди в українські землі майстрів-чужинців залишаються винятковими.
Пожвавлення мистецького життя позначилося на стилістичних особливостях портретного живопису – в ньому все наполегливіше починають зустрічатися риси європейського стилю бароко. Та в цілому провідну роль продовжував відігравати портрет сарматського типу з його площинним трактуванням форм, локальними кольорами та лінеарністю. Як повноцінне і життєздатне явище він існував паралельно не лише з відмираючим бароковим, а й з новонароджуваним класицистичним портретом, успішно конкуруючи з ними за попитом, у багатьох випадках набуваючи симбіозу площинності з елементами європейського живопису.
Упродовж всього XIX ст. портретний живопис в Україні не вибивався поза пересічні рамки провінційних запитів, і допіру з початком XX століття, з наближенням нової хвилі національного піднесення, як у Наддніпрянщині й Чорноморії, так і в Галичині, висунувся цілий ряд талановитих портретистів – О. Мурашко, П. Волокидін, М. Жук, О. Кульчицька, О. Новаківський та інші, які створили той фундамент, на якому зріс український психологічний портрет міжвоєнного двадцятиліття.
Друга половина століття в Україні не особливо сприяла портретному живопису. Живописці й скульптори виконували за вказівками “згори” портрети людей “потрібних”, але вбогих духом і часто примітивних аж до фантастичності. Ті