З іншого боку, слід відзначити дивовижну безтурботність навіть вельми культурних людей щодо живописних портретів. Чомусь панує думка, що фотографія вирішує всі проблеми фіксації зовнішності, що, звісно, є глибокою помилкою. Фото певної особи, навіть у величні моменти її існування, лишається не більше, як закріпленням лише одного моменту. Живописець, спілкуючись із натурою тривалий час, має можливість сказати про неї більше й вагоміше.

Портрет міста

Львів’яни у портретному малярстві початку ХІХ століття

Загальноприйнятим є трактування історії як способу існування у часі людини і людства, існування, яке робить людське буття ad verbum «історичним». Так само, як історія держави і нації, чи окремої суспільної групи є «зітканою» із конкретних людських доль, відповідно – людина, реалізуючись у суспільній діяльності, стає суб’єктом соціальним та історичним. Під цим оглядом особливо цікаво прослідкувати як та чи інша епоха «візуалізується» в образах її дійових осіб, наприклад, – засобами образотворчого мистецтва. Об’єктом нашої уваги стали малярські та графічні портрети представників поліетнічної громади «підавстрійського» Львова першої пол. ХІХ ст., при цьому предмет аналізу «балансує» поміж власне мистецтвознавчими та культурологічними критеріями.

Аналіз наявної історіографії, присвяченої українському образотворчому мистецтву ХІХ ст., та власні дослідження природи художньо-стилістичних процесів в портретному малярстві першої пол. ХІХ ст. дозволяють об’єктивно виділити особливу актуалізацію образу сучасника (як у кількісних, так і в якісних параметрах) у малярстві1.

Для недержавних у ХІХ ст. слов’янських народів дискурс ролі і місця особистости в історії був особливо важливим. Неодмінним об’єктом цього дискурсу була національна інтелігенція, як середовище людей, чиї знання і зусилля створюють та підтримують цінності, норми і традиції культури. Адже зміст, притаманний латинському терміну «intelligens» – «розуміння, знання, пізнавальна сила», вичерпно розкриває якості, що визначають діяльність та провідний соціокультурний статус цієї верстви.

Доба Просвітництва запропонувала нове розуміння станової суспільної структури, нове поняття «народу/нації» та й нове розуміння інтелігенції. Розпочався активний процес секуляризації культури, хоча саме для Львова роль духовенства (особливо греко-католицького в національних домаганнях українців) упродовж ХІХ ст. традиційно залишалася провідною. Поряд із багатою аристократичною верствою, яку у Львові представляли передусім такі впливові родини як Любомирські, Сапіги, Красицькі, Розвадовські, Дульські, Морскі, Чацькі, Тарновські, Скшинські, Левицькі, після прилучення міста до монархії Габсбурґів з’явилася численна автрійсько-німецька бюрократія, військові. Натомість, досить впливове у попередніх століттях українське (руське) міщанство поступово втрачало своє значення. Але, загалом, і аристократичні верстви втрачають «монополію» на формування культурного ландшафту міста, а все більший вплив та авторитет здобуває «третій стан» – молода буржуазія та представники інтелектуальних професій (що характерно для більшости міст Центральносхідної Европи, які були під австрійським пануванням). Саме вони – учені й університетські викладачі, медики і юристи, публіцисти і літератори, актори, музиканти, художники, які власною наполегливістю і розумом «вибудовують» успішну кар’єру, у суспільній свідомості ХІХ ст. стають творцями історії.

У випадку Львова історичний контекст тогочасного міського життя був ускладнений поліетнічним його характером, постійною боротьбою за самоутвердження польської та української громади в умовах чужинецького панування. У процесі самоусвідомлення галицького українства на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. не можна оминути ролі діячів греко-католицького кліру, а тісні зв’язки маляра Л. Долинського із середовищем духовенства (ще від часу його праці над оздобленням собору Св. Юра у Львові й меценатської ролі в цьому проєкті митрополита Л. Шептицького) спричинилися до створення низки портретів галицьких владик. До збережених зразків належать зображення П. Білянського, Л. Шептицького, М. Гарасевича, М. Примовича, також є згадки про портрети митрополитів Ф. Володковича, А. Ангеловича, М. Гриневецького, М. Левицького та ин.2

Портретна галерея зображень духовенства у доробку Л. Долинського представляє оновлений, відповідно до вимог часу, клерикальний портрет. Серед цих портретів, де віртуозність академічного вишколу поєдналася із нахилом до психологізму у трактуванні особи, варто виокремити прижиттєве зображення соборного крилошанина, історика церкви, інтелектуала Михайла Гарасевича (1763-1838)3. Він був непересічною людиною у культурному житті Галичини кінця ХVІІІ ст., і саме внутрішній світ героя, а не репрезентативно-урочисту «оболонку» прагнув представити маляр. Порівняно із представницькими портретами владик, змінився формат портрета – він невеликих розмірів, наближений до квадрату (75х65). Щоправда, портретованого показано не в обстановці його повсякденної діяльности, а радше у доволі абстрактному, композиційно обмеженому просторі. Маляр оперує приглушеними гармонійно-узгодженими барвами: на оливково-охристому тлі чітким компактним силуетом виділяється торс у сірувато-блакитному мундирі; неодмінними атрибутами такого офіційного портрета є нагороди – хрест Йосифа ІІ і хрест ордену Леопольда. Мажорности виразу додає декоративний колористичний акцент – червоний колір орденської стрічки в оптичному центрі композиції, що перегукується з вкрапленнями червоного у гербі. Загалом, галерея портретів галицьких владик, попри їх очевидний офіційно-замовний характер, у доробку Л. Долинського виступає показовим свідченням зростання ролі галицького українства, і його провідної верстви – духовенства.

Очевидно, що важливою суспільною групою у місті на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. було львівське українське міщанство, яке хоч і підупало фінансово, але не розчинилося остаточно. Майстром, який сам вийшов із цього середовища і став виразником його уявлення про ідеали і вартості, був О. Білявський: львівський міщанин з 1780 р., член Ставропігії, один з ініціаторів ліквідації малярського цеху4. З-поміж численних його творів можна виділити кілька портретів діячів Ставропігійського середовища –