загалом вважається першим відомим твором Шевченка. Саме вступ до неї став одним із гімнів України – «Реве та стогне Дніпр широкий». В баладу «Тополя» автор вилив усю свою тугу за Україною, всю любов до тих вічних джерел духовності свого народу, що живили його у далекому чужому краю.
Петербург заговорив про нового поета. На Україні поява «Кобзаря» призвела чудове враження. Його вивчали напам’ять, над ним плакали, його зберігали в скринях. Із Петербурга роздався вільний голос колишнього раба-українця, і голос цей прозвучав по всій країні як плач про бідняків, їх визволення із рабства.
«Кругом неправда і неволя…» Другий період творчості поета. Останні роки життя
Далеко від рідного краю Т. Шевченко жив мріями про Україну. І влітку 1843 року йому врешті вдалося побувати на батьківщині після чотирнадцятирічної розлуки. Щоправда важкими були ті відвідини. Поет виніс із цієї подорожі гнітючі враження. Україна зустріла Тараса ласкаво, але скоро нанесла удар його юнацьким уявленням про рідний край. Вона постала перед поетом з усіма злиднями і гнітом, під тягарем яких стогнала закріпачена селянська маса, брати, родичі Шевченкові, весь його народ: «… заснула Вкраїна, бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце прогноїла і в дупло холодне гадюк напустила…»
Багато було у Шевченка зустрічей як з простими людьми, так і з панами, що часто запрошували вже відомого поета, художника до своїх палаців. Але не всі запрошення приймав Тарас Григорович. Коли один поміщик надіслав йому запрошення, яке кріпак проніс 30 верств пішки, та ще й одержав від господаря суворий наказ відразу ж повернутися, Шевченко відмовився від запрошення і перестав взагалі спілкуватися з цим паном.
У 1844 році Шевченко повернувся до Петербурга і продовжив навчатися в Академії мистецтв. Вже в 1845 році він закінчив Академію мистецтв і поїхав на Україну на постійну роботу. Поет поселився в Києві, але жив тут недовго. Він став працювати художником у Київській тимчасовій комісії для розбору стародавніх актів і за дорученням цієї комісії їздив по Україні, змальовував пам’ятки старовини, що збереглися в містах і селах.
Багато вражень, значущих знайомств і гірких розчарувань спізнав за цих декілька років подорожей Україною Тарас Григорович. Його романтичні балади поступилися місцем злободенним політичним поемам, а вершиною лірики цього періоду став знаменитий «Заповіт», написаний молодою людиною під час тривалої виснажливої хвороби 25 грудня 1845 року, – твір, що став маніфестом для українства.
У 1846 році Шевченко зблизився з членами таємної політичної організації, яка мала назву «Кирило-Мефодіївське товариство», а також антицарську спрямованість, і вступив до нього. 5 квітня 1847 року за участь у цьому товаристві Т. Шевченка було заарештовано і ув’язнено в казематі ІІІ відділу Петербурга після розгрому товариства. Після слідства поета було заслано рядовим солдатом у далекі оренбурзькі степи із забороною писати і малювати. Однак Шевченко не скорився долі. Незважаючи на заборону, він продовжував і писати, і малювати, а девізом свого життя він проголосив такі слова: «Караюсь, мучусь…, та не каюсь…»
Більше пів року Шевченко просидів у тюрмах Оренбурга, Орська і Уральська. Пізньої осені 1850 року його було заслано Миколою І до Новопетрівського укріплення на півострів Мангишлак. В Новопетрівську Шевченко не написав за сім років жодного вірша, але трудився над тим, щоб серед пісків виплекати оазис, який би дарував людям радість. У 1855 році помер Микола І і новим царем став Олександр ІІ. Він викреслив Шевченка із списків осіб, які підлягали визволенню. Але в той час уже Федір Толстой клопотався про визволення поета. І, нарешті, 2 травня 1857 року Шевченко отримав листа від друга Михайла Лазаревського, який поздоровив його із свободою.
Понад 10 років томився Т. Шевченко в неволі. У неймовірно тяжких умовах, крадькома, він писав поезії, що увійшли до «захалявних книжок», створив понад 400 малюнків, виконаних олівцем, акварельними фарбами. У Новопетрівському укріпленні знаходиться сад, закладений поетом, який згодом оголошено «Заповідником Т. Г. Шевченка». У знак великої поваги і пошани до Кобзаря мешканці півострова дбайливо доглядають вирощений ним сад.
Вийшовши із заслання у Нижнім Новгороді Шевченко дізнався ще про одну підлість правительства… У зверненні губернатору було сказано, що Шевченкові заборонений в’їзд до обох столиць – Петербург і Москву. Всю зиму поет прожив у Нижньому Новгороді. У березні 1858 року прийшла із Петербурга новина про те, що Шевченкові дозволено жити в столиці. Знеможений і хворий, повернувся Шевченко до Петербурга і тільки встиг ще один раз побувати в Україні та викупити свою рідню з кріпацтва.
У 1860 році Тарас Шевченко захворів. 9 березня 1861 року Тарасу Григоровичу виповнилося 47 років. Надійшло багато вітальних телеграм. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Похований він був спочатку на Смоленському кладовищі у Петербурзі. У травні того ж року прах Шевченка перевезено на Україну і поховано на Чернечій (нині Тарасовій) горі біля Канева. Так заповідав великий поет.
У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі, титане, кладемо.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
Тебе своїм сучасником звемо.
(В. Симоненко)
«Іду до нього до живого…» Висновок
Шевченко належить до тих рідкісних людей, які жили і діяли так, що після його смерті земне його життя і справи ще більше спотужилися і стали вкрай небезпечними для ворогів України, яку він об’єднав своїм словом, як месія свого