відчуття, що сам художник вирився з сфери земного тяжіння, втратив відчуття верху і низу. Особливо сильне враження проводить ілюстрація до “Раю". Важко назвати іншого художника, який з такою переконливістю і такими простими коштами зумів би передати відчуття безмежного простору і безмежного світла. У цих малюнках без кінця повторюються фігури Данте і Беатріче. Вражає майже маніакальна наполегливість, з якої Боттічеллі на 20 листах повертається все до однієї і тієї ж композиції - Беатріче і Данте, взяті в коло; варіюються злегка тільки їх пози і жести. Виникає відчуття ліричної теми, неначе переслідуючої художника, від якої ніяк не може і не хоче звільнитися.
І ще одна особливість з'являється в останніх малюнках серії: Беатріче, це втілення краси, негарна і майже на дві голови вище за Данте! Немає сумніву в тому, що цією масштабною відмінністю Боттічеллі прагнув передати велику значущість образу Беатріче і, можливо, то відчуття її переваги і власної нікчемності, яку випробовував в її присутності Данте. Проблема співвідношення краси фізичної і духовної постійно вставала перед Боттічеллі, і він намагався вирішити її, давши по-язичницькому прекрасному тілу своєї Венери обличчя задумливої Мадонни. Обличчя Беатріче не красиве, але у неї разюче красиві, великі і трепетно натхненні руки і якась особлива поривчаста грація рухів. Хто знає, можливо, до цієї переоцінки категорій фізичної і духовної краси зіграли роль проповіді Савонаролі, ненавидівшого всяку тілесну красу як втілення язичницького, гріховного.
Дисонанс в пізній творчості
Новий напрям мистецтва Боттічеллі отримує своє крайнє вираження в останній період його діяльності, в творах 1490-х початку 1500-х років. Тут прийоми перебільшення і дисонансу стають майже нестерпними (наприклад, “Чудо св. Зіновія"). Художник те занурюється в пучину безвихідної скорботи (“П'єза"). те віддається просвітленій екзальтації (“Причащання св. Ієроніма"). Його живописна манера спрощується майже до іконописної умовності, відрізняючись якоюсь наївною косноязичністю. Площинному лінійному ритму повністю підкоряється і малюнок, доведений в своїй простоті до межі, і колір з його різкими контрастами локальних фарб. Образи як би втрачають свою реальну, земну оболонку, виступаючи як містичні символи. І все ж в цьому, наскрізь релігійному мистецтві з величезною силою пробиває собі дорогу людський початок. Ніколи ще художник не вкладав в свої твори стільки особистого почуття, ніколи ще його образи не мали такого високого етичного значення.
“У Різдві", написаному в 1500 році, традиційний сюжет, що звичайно представляється художниками XV віку як жанрова сцена, перетворений Боттічеллі в релігійну містерію, увінчану хороводом безтілесних ангелів, ширяючих напередодні золотих кіл небесного раю. Картина, як прямо вказує грецький напис, зроблений на ній художником, гаряче благання про порятунок Флоренції від “диявола" кривавого Чезаре Борджіа, який повинен бути і буде переможений. Звідси головна ідея твору апофеоз добра над злом, який розкривається не тільки в своїй містичній символіці, але і в своєму чисто людському змісті. Скільки зворушливої простоти і людяності вклав художник в образи ангелів, що спустилися на землю і що обнімаються з людьми! Майстер хотів розказати глядачеві про християнську любов, але, сам того не бажаючи, він показав її як любов земну і людську, торжествуючу над горем і стражданням.
Та ж тема незмінно проходить через ілюстрації до “Божественної комедії", над якими Боттічеллі працював між 1492 1497 роками. У них особливо ясно розкривається гуманистическая і поетична суть пізнього мистецтва майстра.
Останні п'ять років свого життя Боттічеллі зовсім не працював. У творах 1500 1505 років його мистецтво досягло критичного рубежу. Занепад реалістичної майстерності і разом з ним огрублення стилю невблаганно свідчили про те, що художник зайшов в тупик, з якого для нього вже не було виходу. У розладі з самим собою він вичерпав свої творчі можливості. Всіма забутий, він прожив в бідності ще декілька років, ймовірно, з гірким здивуванням спостерігаючи навколо себе нове життя, нове мистецтво.
Зі смертю Боттічеллі завершується історія флорентійського живопису Раннього Відродження цієї справжньої весни італійської художньої культури. Сучасник Леонардо, Мікельанджело і молодий Рафаеля, Боттічеллі залишився чужий їх класичних ідеалів. Як художник він повністю належав XV сторіччю і не мав прямих наступників в живописі Високого Відродження. Однак його мистецтво не померло разом з ним. Те була перша спроба розкрити душевний мир людини, спроба боязка що і закінчилася трагічно, але що отримала через покоління і сторіччя своє нескінченно багатогранне відображення в творчості інших майстрів.
Мистецтво Боттічеллі поетична сповідь великого художника, яка хвилює і завжди буде хвилювати серця людей.
Висновок.
Ботічеллі був безпосереднім свідком перших симптомів наступаючої феодальної реакції. Він жив у Флоренції, в місті, яке протягом декількох сторіччі стояв у розділі економічного, політичного і культурного життя Італії, в місті з віковими республіканськими традиціями, яке по праву вважають кузнею італійської культури Відродження. Ймовірно, саме тому, криза Відродження і виявився передусім тут і саме тут прийняв такий бурхливий і такий трагічний характер. Останні 25 років 15 віку для Флоренції - це роки поступової агонії і загибелі республіки і героїчних і безуспішних спроб врятувати її. У цій боротьбі за демократичну Флоренцію, проти влади Медічі позиції самих пристрасних її захисників, що зростала дивним образом співпадали з позиціями прихильників Савонароли, що намагалися повернути Італію до часів середньовіччя, примусити її відмовитися від всіх досягнень ренесансного гуманізму, ренесансного мистецтва. З іншого боку, саме Медічі, що займали реакційні позиції в політиці, виступали захисниками гуманізму і всіляко протегували письменникам,