Збірки Сосюри "Золоті шуліки" (1927), "Коли зацвітуть акації" , "Дешахти на горі" (1928) сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння.
1927 р. поет пише взоровану на традиції шевченківської політичної сатирипоему "Відповідь"; поеми "Вчителька", "Поет", "ДПУ", і найзначнішу з-поміжних - "Заводянка". Все це дає підстави стверджувати, що він щасливо вийшовз "непівського" психологічного розламу, мобілізувався і як лірик вжився умирний будень України. Це відзначає неупереджена критика, вбачаючи в Сосюріпровідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон"юнктурифахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поетасуворішають (аж до "перевиховання" його при верстаті (1931), ввергаючи
Володимира Миколайовича у стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаюпозначалися й на збірці "Серце" (1931) і, зокрема, однойменному вірші.

До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, даєтьсявзнаки нещадне ставлення Сосюри до свого здоров"я. 1934 р. він потрапляє допсихіатричної лікарні. З огляду на розв"язаний у країні терор можнаприпустити, що це рятує його від набагато страшнішого. Цього ж року
Володимира Миколайовича виключають з компартії. Лише 1940 р., після йоговідчайдушного листа до Сталіна, якому він щиро вірив, поновлюють у лавах
ВКП(б).

В ці роки В.Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами.
Декотра стильова одноманітність, зумовлена природою поетичного мислення,приховує іншого В.Сосюру - блискучого версифікатора, який досконало володієсловом (наприклад, його переклад "Демона" М.Лермонтова).

І все ж таки "вершители судеб" визнають за краще зберегти "поетаробітничої рані", котрого знає і любить народ. 1936 р. Сосюру приймають до
Спілки радянських письменників. 1937 р. він має змогу переїхати з родиноюдо нової столиці України - Києва, удостоюється ордена "Знак пошани". Уприпливі нових сил і надій повертається до роботи. Сумного для країни 1937р. з"являється збірка "Нові поезії", яка свідчить, що й у важку пору музазазирала до В.Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як "Айстра" (1934)або "Хвиля" (1934).

"Нові поезії", а ще більше збірка "Люблю" (1939), означили новий етапйого творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості.

1940 р. В.Сосюра завершує своє найбільше ліро-епичне полотно - роман увіршах "Червоногвардієць", який увібрав увсе те, що становитьавтобіографічну основу його творчості 20-30-х років.

Передвоєнні книжки ("Журавлі прилетіли", "Крізь вітри і роки", 1940)сповнені мотивів любові до жінки ("Марії"), природи ("Я квітку не можузірвати"), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душібезмір переживань.

Війна застає В.Сосюру в Кисловодську. Згодом він повертається до
Києва, у складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. Знаближенням фронту разом із Спілкою письменників України виїздить до Уфи.
Звідти лунає щире слово поета, його чують і на окупованих землях. Написанийв Башкирії славнозвісний "Лист до земляків" (1941) поширюється у формілистівок по всій Україні.

1942 р. поет наполягає на переїзді до Москви, працює в українськомурадіокомітеті, українському партизанському штабі і 1943 р. направляється "врозпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну". Співпрацюєз редакцією фронтової газети "За честь Батьківщини", виїздить у діючівійська, виступає перед воїнами.

Виходять з друку збірки В.Сосюри "В годину гніву" (1942), "Під гулкривавий" (1942), з"являються численні публікації в періодиці.

З великих творів цього періоду найцікавішою є поема "Мій син" (1942-
1944), що висвітлила драму війни як примножену суму конкретних трагедій іособистих втрат.

1944 р. В.Сосюра повертається до Києва, пише й водночас працює навідбудові міста. "І стало тихо так навколо, мов не було землі", - такувічнить він першу хвилину миру в поемі "Огненні дороги" (1947).

Риси ідейно-стильової еволюції виявилися у вірші 1941 р. "Любіть
Україну !", що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, бувопублікований в Україні та Москві ( в перекладах О.Прокоф"єва та
М.Ушакова), а 1951 р. спричинив до найгостріших звинувачень поета внаціоналізмі. Починаючи зі статті в газеті "Правда" (1951, 2 лип.) "Протиідеологічних перекручень в літературі", наростає каламутна хвиля
"голобельних" виступів, у яких В.Сосюрі відмовляється у праві на громадськей літературне життя і в запопадливій "активності" заперечується вже нетільки цей вірш, а й все створене ним.

В.Сосюру перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту,відміненого тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з"являються нові книгивіршів "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов"їні далі" (1957).

Багато працює В.Сосюра в епічному жанрі - пише поеми "Студентка"
(1947), "Вітчизна" (1949), "Україна" (1951).

3. Твір “Мазепа”

Тривалий час (починаючи з 1929 р. по 1960 р.) В.Сосюра працював надтвором "Мазепа". Повертаючи із забуття зневаженного царатом гетьмана, поетведе мову про боротьбу за волю і щастя народу:

Я серцем хочу показать страшну трагедію Мазепи і в ній, в той час страшний незгоди, страшну трагедію народу...

...Любив Вкраїну він душею і зрадником не був для неї...

Він серцем біль народу чув, що в даль дивився крізь багнети...

Віднесена до "заборонених творів", поема разом із грунтовнимлітературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована в журналі "Київ".
Цей великий, замислений в епічних вимірах, твір ще раз підтвердив ліричнийталант В.Сосюри, для котрого переживання подій було завжди ближчим за їхосмислення.

Поему "Мазепа" В.Сосюра писав тоді, коли його шалено цькували за вірш
"Любіть Україну!". Публічно поетові доводилось "каятись" і друкувати таківірші, що невдовзі склали збірку