Реферат

ПОЛКОВНИК ПЕТРО БОЛБОЧАН НА ТЛІ СВОЄЇ ДОБИ

"…навіть найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в світі історії не навчили. Бо історії якщо дивитись на неї, як на "учительку життя" не можна навчитись: її треба мати в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі"
В'ячеслав Липинський

Для науковців цілком очевидно, що в серйозних дослідженнях необхідно показувати якомога повніше і ширше діючих осіб історії. Але це не можна робити формально, оскільки їх виключний перелік не пожвавить і не поглибить наукові праці. Лише показ повнокровних людей державних діячів і полководців, діячів науки і мистецтва, селян, інтелігенції і робітників в динаміці, з їх пристрастями і сумнівами, поразками й досягненнями на тлі їх доби з позиції сьогодення, ураховуючи всі відомі документи та знання дозволить олюднити історію, краще зрозуміти її перипетії та особливості, реконструювати події з дотриманням принципу об'єктивності.

У галереї відомих постатей доби національновизвольних змагань українського народу 19171921 рр. є чимало непересічних діячів, контроверсійно оцінених сучасниками, суперечки навколо них тривають і досі. Серед них Петро Болбочан, відомий військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України. Ці суперечності й сьогодні недостатньо усвідомлені суспільством, не на всі запитання того часу ми маємо відповіді.

Принагідно зауважити, що особа Петра Болбочана потрапила до поля зору автора в процесі роботи з архівними документами, які ілюструють функціонування спецслужб Директорії УНР, в т.ч. і військової контррозвідки, яку очолював Микола Чоботарів дуже суперечлива постать в історії України. Якраз останній, усупереч твердженням сучасників тієї доби і багатьох відомих дослідників, був безпосередньо причетний до трагічної долі Болбочана.

Матеріали слідчої та судової справи, оригінали рукописних документів, листування, присвячене діяльності та загибелі П.Болбочана, інші нові джерела дозволили дослідити його життєвий шлях та військову діяльність, неупереджено проаналізувати загальну ситуацію в Армії УНР, конкретні факти та події. Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 р. у с. Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії у сім'ї священика. Після двох років навчання у Кишинівській духовній семінарії 6 серпня 1905 р. майбутній воєначальник вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Під час навчання, ризикуючи кар'єрою, він засвідчив свої симпатії до української національної ідеї зорганізувавши гурток для поширення української мови, за що й був попереджений начальником училища: "жодних мазепинських організацій в училищі не потерплю". Після закінчення училища у ранзі підпоручика П.Болбочан був відряджений у 38й піший Тобольський полк. Першу світову війну він зустрів полковим ад'ютантом. Протягом 19151916 рр. деякий час командував 1ю, 2ю та 5ю ротами та командою піших розвідників, залишаючись і на попередній посаді. Брав участь у численних бойових акціях. 9 березня 1916 р. у бою під Колодино контужений, втім залишився у своїй військовій частині. Пізніше дістав ще й тяжке поранення в груди. За хоробрість, виявлену у бойових діях отримав чотири ордени.

Початок українських визвольних змагань у 1917 р. П.Болбочан зустрів уже політично свідомою та зрілою людиною, зі сформованими поглядами на суспільство та армію. На відміну від більшості українських громадськополітичних діячів, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, він був перш за все державником, прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армією, яка мала захищати національні інтереси. Реалізації цієї мети присвятив той короткий відрізок часу, який йому відвела доля. Після проголошення незалежності України П.Болбочан (у ранзі підполковника) сформував з добровольців 5го корпусу ПівденноЗахідного фронту російської армії 1й Український республіканський полк і у листопаді 1917 р. призначений його командиром. Новопризначений командир мав на меті поширити українізацію на весь корпус, задля чого навіть арештував російський корпусний солдатський комітет. У відповідь російські полки у грудні розгромили штаб П.Болбочана а сам він разом із своїм заступником сотником І.Коржем та частиною старшин з великими труднощами дістався Києва аж у січні 1918 р., де сформував старшинський загін, який у боях з військом М.Муравйова заслужив бойову славу і щиру подяку від Центральної Ради.

У квітні 1918 р. очолюваний П.Болбочаном військовий підрозділ Окремого Запорізького корпусу Армії УНР, забезпечений всіма видами зброї здійснив вдалий Кримський похід, де виявився його блискучий талант воєначальника та було продемонстровано здатність українців до творення власної регулярної армії, яка могла протистояти як більшовицькій та білій, так і німецькій арміям. Державницька позиція запорожців та їх командира збереглася і проявила себе під час Гетьманату П.Скоропадського, яка викликала невдоволення у проросійськи налаштованих колах гетьманського уряду. Неодноразово робилися спроби спровокувати конфлікт між Гетьманом та єдиною на той час національною збройною силою Запорізьким корпусом. Окрім намірів проросійських сил налаштувати П.Скоропадського проти командирів корпусу З.Натієва та П.Болбочана (які начебто перетворити цю військову частину на "якийсь зброд революційних елементів", ворожий і небезпечний для влади, отже такий, що має бути негайно розформований), запорожцям шкодили деякі військові посадовці, що намагалися усунути їх як небажаних суперників у можливості впливати на політичні рішення влади. Не продовжуючи далі аналіз політичної ситуації, взаємин окремих військових та політиків в Українській Державі, зауважимо, що вже у листопаді 1918 р. П.Болбочан разом із своїми запорожцями прийняв рішення підтримати антигетьманське повстання.

Починаючи повстання проти Гетьмана, Директорія не мала ані чітких планів у сфері військового будівництва, спрямованих на створення