регулярних збройних сил, ані послідовно розробленої воєнної доктрини. Найбільш сильними та боєздатними були лише окремі регулярні військові частини, які мали виразні традиції свідомої боротьби за українську державність. Серцевиною новонародженої Армії УНР стали Запорізький корпус, очолюваний П.Болбочаном та корпус Січових Стрільців Є.Коновальця. Численні повстанські загони, які переважали в складі збройних сил Директорії, не являли собою надійного дисциплінованого війська і легко розкладалися під впливом тих чи інших обставин, а особливо більшовицької агітації.
Натомість керівництво радянської Росії докладало зусиль, щоб запобігти встановленню влади Директорії на Лівобережній Україні. У збереженні "єдиної, неподільної Росії" були зацікавлені і російські меншовики, які скликали в Харкові "робітничий з'їзд", відкрито закликавши до повалення Директорії. Враховуючи складність обставин у прифронтовій смузі та необхідність формування місцевих органів влади, які підтримували б українську державу, П.Болбочан наказав розігнати проросійський "робітничий з'їзд" з огляду на його виразну протиукраїнську спрямованість. Пізніше ним так само було вчинено зі з'їздом Селянської Спілки на Полтавщині, що був скликаний лівими есерами, які ігнорували владу Директорії і закликали до боротьби з нею. Цілком зрозуміло, така ситуація спонукала П.Болбочана (в цей період вже отамана) діяти рішуче у справі захисту української державності. Він видав наказ, де підкреслювалося: "Оголошую, що ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій і всяких (інших) організацій, що намагаються захопити владу, я не попущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була монархічна чи большевицька".
Зміст цього наказу викликав всілякі безпідставні обвинувачення на адресу П.Болбочана з боку окремих політичних діячів, зокрема й в "контрреволюційності" та навіть "зраді" української держави. Агітували проти нього не лише більшовики, а й представники лівих течій українських есерів (боротьбистів), соціалдемократів ("незалежників"), а також навіть деякі його підлеглі.
В.Винниченко, як голова Директорії (листопад 1918 р. лютий 1919 р.), негативно поставився до дій П.Болбочана щодо рад, які в ході антигетьманського перевороту відверто демонстрували свою прихильність до радянської влади в Росії та фактично вели підривну діяльність проти України, оцінюючи його не як військового діяча, що захищав українську державність, а виходячи насамперед зі своїх особистих політичних уподобань. Так само негативно, передбачаючи виключно на позиціях своїх політичних симпатій і антипатій, ставились до діяльності полковника й деякі інші діячі доби Директорії: П. Христюк, Б. Мартос.
Серед головних противників рішучих дій полковника по наведенню порядку, розповсюдженні наклепів і брехливих чуток своєю заповзятістю вирізнявся, насамперед, отаман Омелян Волох, який претендував на місце П. Болбочана.
З поміж багатьох закидів на адресу командира запорожців в "редакції" згаданого отамана та Б.Мартоса виділяється те, що нібито він самовільно здав більшовицьким військам Харків без бою, не чинячи їм опору при відході. Документально підтверджені спростування цьому та багатьом іншим обвинуваченням на адресу полковника П.Болбочана даються, зокрема, у вже опублікованих ґрунтовних працях.
Викликає лише подив, що жоден з розповсюджувачів наклепницьких чуток та обвинувачень не завдавав собі клопоту перевірити їх, створюючи парадоксальну ситуацію: головна військова сила, на яку спиралася Директорія у своєму повстанні Запорізький корпус і загін (а згодом Осадний корпус) Січових Стрільців, найбільш дисципліновані, національно свідомі і віддані справі незалежності війська та один з їх найкращих командирів, піддавалися шельмуванню.
Зрештою, справа дійшла до того, що О.Волох, якому Головний Отаман С.Петлюра довіряв більше, ніж знаному військовому командиру, дослухаючись до його точки зору, використавши зручну ситуацію, о 5й ранку 22 січня 1919 р. несподівано зняв свій Гайдамацький полк з фронту, ешелоном прибув до Кременчука місцезнаходження штабу П.Болбочана, і заарештував його разом з начальником штабу Лівобережного фронту полковником Гайденрайхом та тимчасово виконуючим обов'язки командувача Запорізького корпусу полковника Селіванського. Цією акцією О.Волох не лише грубо порушив військову дисципліну, але й вчинив злочин, безпідставно заарештувавши свого військового начальника та членів штабу корпусу. У подальшому ця особа неодноразово вдавалася до антидержавних акцій, проте жодного разу не була покарана урядом.
До П.Болбочана доля була менш прихильною. Після арешту його привезли до Києва і розмістили в готелі "Континенталі", де по сусідству з ним мешкав Головний отаман та інші чільники Директорії. Слідство затягувалося. У цей же час, лідерами соціалістичних партій почав реалізовуватися сценарій шельмування та дискредитації П.Болбочана. Незважаючи на сумнівність доказів звинувачень, висунутих проводом УНР (головне полягало у нібито навмисній дестабілізації військовополітичної ситуації на Лівобережній Україні) з арештованим не побажав зустрітися жоден з республіканських лідерів, керівників політичних партій та військового відомства. Протягом усього часу перебування в Києві він так і не одержав жодних офіційних роз'яснень причини свого арешту.
Непоступливий полковник своєю чергою замість очікування на вирок став усно і листовно гнівно критикувати головне командування Армії УНР, уряд і самого С.Петлюру, не уникаючи найгостріших висловлювань та в ультимативній формі вимагаючи прискорення розслідування.
Це ще більше ускладнило його становище. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В.Винниченком вимагали для П.Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння з радянською Росією, на бік якої вони схилялися.
П.Болбочан таких компромісів не визнавав. Він чесно воював як проти білої, так і проти червоної армій. Він жодного разу не заявляв про перехід на той чи інший бік. Серед інших отаманів Директорії були такі (О.Волох, Д.Зелений, О.Данченко), що заплямували себе переходом на бік більшовиків і шкодили Україні, виступаючи проти української держави. Проте вони зазнали значно меншої критики з боку В.Винниченка, І.Мазепи, Б.Мартоса, П.Христюка,