сучасників тієї доби та сучасних дослідників ставити постать знаного військовика в один ряд зі справжніми зрадниками українського народу, держави й армії, до яких уряд і командування не вживали жодних попереджувальних чи каральних заходів. Зокрема до того ж отамана О.Волоха, який фактично здійснив військовий заколот і цим злочином завдав величезної шкоди УНР, а згодом відкрито виступив проти її уряду і Головного отамана.
Було б спрощенням аналізувати колізії справи П.Болбочана лише в контексті його стосунків з лідерами Директорії. Проблема тогочасних політичних конфліктів лежить у площині концептуально різного бачення основ державного і військового будівництва. Про це досить чітко сказав В'ячеслав Липинський: "…факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починається ятритись все більше і більше на тлі знову таки класової політики і партійної нетерпимості Уряду язву національного розкладу…".
У таких суперечливих і складних умовах будувалась українська держала, жили і творили її політичні і військові очільники. Серед них був і Петро Болбочан, якому варто віддати належне як талановитому воєначальнику, патріоту і державнику, не приховуючи і його помилок.
Джерела
1. Середа М. Отаманщина //Літопис Червоної калини. 130. Ч.3, березень. С.15. 2. Центральний державний військовоісторичний архів Російської Федерації. Ф.409. Оп.1. Спр.160429. Арк.114 зв. 3. Шемет С. Полковник Петро Болбочан (замітки до історії Запорожського Корпусу 19171919 рр.) //Хліборобська Україна (Відень). Кн..4. 1922/23. С.207. 4. П.Болбочан 5 листопада 1918 р. за переможні бої з червоноармійськими загонами та організаційні заслуги дістав військове звання полковника армії Української Держави. 5. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 19171920 рр.: В 4х т. Відень. Т.4. 1922. С.24. 6. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. У 7 т. Т.1. ЗДА, 1962. С.161. 7. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. К., 2004; Брицький П., Юрійчук Є. Жертва української революції: трагічна доля полковника П.Болбочана. Чернівці, 2005 та ін.. 8. Українське слово (Берлін). 1921. 1 липня. 9. Архів С.Цапа (СГД). Спр.3. Б/н. 10. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. К., 2004 11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі ЦДАВО) України. Ф.1065. Оп.1. Спр.14. Арк..140 зв. 12. Архів С.Цапа (СГД). Спр.3. Арк.160. 13. Детально про всі перипетії і казуїстику тогочасних правових актів, процедуру призначення і усунення з посад в армії в Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. К., 2004. С.94108 і у документах, вміщених у документальних додатках. 14. ЦДАВО України. Ф.2279. Оп.1. Спр.3. Арк..15. 15. ЦДАВО України. Ф.2279. Оп.1. Спр.3. Арк..22. 16. ЦДАВО України. Ф.2279. Оп.1. Спр.3. Арк.1313 зв. 17. ЦДАВО України. Ф.2279. Оп.1. Спр.3. Арк.. 1414 зв. 18. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 19171921.Т.1. Прага, 1942. С.208. 19. Коновалець Є. Спомини й уваги. Причинки до історії української революції // Історія Січових стрільців. Воєнноісторичний нарис. К., 1992. С.330. 20. Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна. Зб. 78. Кн.ІV. Відень,19221923. С.233234. 21. Луцький Остап. Щоденник з історії України 1918 р. // Сучасність. Травень 1985. ч.5 (289. С.95). 22. Цитується за: Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. С.279.
Славетний командир «запорожців»
Полковник Петро Болбочан: таємниці життя і боротьби українського воєначальника
КЕРІВНИКИ ДИРЕКТОРІ ТА АРМІЇ УНР. В ЦЕНТРІ — С. ПЕТЛЮРА. КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ. ЛІТО 1919 р.
РАПОРТ БОЛБОЧАНА НА ІМ’Я НАКАЗНОГО ОТАМАНА ДІЄВОЇ АРМІЇ УНР О. ОСЕЦЬКОГО. 26 ЧЕРВНЯ 1919 р.
Революційний табір, що протистояв режиму гетьмана Скоропадського, виявився у політичному плані досить неоднорідним. Серед нього можна було побачити як революціонерів радикалів, так і яскраво вираженіпомірковані елементи. До останніх, поза усяких сумнівів, відносився і полковник Петро Болбочан, і про це переконливо свідчить чимало фактів. Наприклад, воєначальник наполіг перед урядом Директорії, що у зонах розташування його загонів мав залишитись у недоторканості гетьманський адміністративний апарат... Крім того, якщо більшість соціалістичних керівників Директорії бачила власну армію тільки як робітничо-селянську, то полковник Болбочан був аж ніяк не проти поповнення збройних сил УНР заможними селянами і навіть поміщиками. До самих же революціонерів «зліва» Петро Федорович ставився відверто вороже, і в цьому з ним була солідарна абсолютна більшість його бійців. «Запорожці» не носили (на відміну від інших петлюрівських підрозділів) червоні революційні банти і на звернення «товариші» не відгукалися...
Але з Півночі та Сходу на Україну насувався новий ворог — більшовицька Червона армія, яка у військовому відношенні була незрівнянно сильнiшою, ніж гетьманське військо. Головний отаман армії УНР С. Петлюра енергійно береться за організацію оборони і призначає полковника Петра Болбочана командуючим Лівобережним фронтом — найважливiшим із тодішніх українських фронтів. Вчорашній гетьманський полковник стає генералом великої армії, в якій у кінці 1918 — на початку 1919 року нараховувалося не менше, ніж 40 тис. солдатів і старшин.
Здавалося б, оборона УНР від «червоної» агресії була забезпечена. Але вже перші великі бої показали, що успіх у цій справі був аж ніяк не гарантований. Справа в тому, що Червона армія мала суттєву, майже двократну перевагу у живій силі. Командуючий Лівобережним фронтом досить швидко зрозумів, що тільки наявними силами Україну від більшовиків не захистити. У своїх телеграмах Болбочан буквально благає Петлюру надсилати до фронту нові людські резерви, а крім того — укласти військові